Частина 1. Втрачений світ. Розділ 1

Володимир Лінник третій день не знаходив собі місця.

Зранку йшов на роботу, обходив свою ділянку, перевіряючи механізми фільтрувального блоку. Ввечері вертався додому, відчуваючи себе відпрацьованим матеріалом. Наступного дня знову йшов на роботу, робив профілактику, складав звіт та виправляв поломки. Ніби маятник, що рухається однією траєкторією. Кожного дня. Із року в рік. І все було буденним як завжди. Аби не слова, що вже третій день настирливо пульсували в монотонному русі життєвого механізму.

— Нема за що тебе шанувати!

Слова спалахували, як червоні вогні на блоці управління, і гасли. Вони розчинялися в шурхоті шестерень, але знову з’являлись і пульсували, підживлюючи болючу образу на сина.

За що?

Гул компресора вгвинчувався у скроні й не давав зосередитися на роботі.

Хіба він мало працює, щоб забезпечити своїм дітям нормальне життя? Хіба винен у тому, що їхня мати довго хворіла? Він купив найдорожчі ліки, але ж ніхто не оцінив його зусиль! Відколи дружина померла жодного доброго слова не почув. Ні від сина, ні від дочки.

Хіба діти не повинні шанувати свого батька? Аби яким він був?

Електролітний буфер перелився через край, і Володимир почав спішно витирати рукавом спецівки потоки в'язкої рідини на пластиковій панелі.

Так, він нагримав на нього за такі слова, але ж з дому не виганяв.

Йому й самому набридла ця смердюча спецівка, просочена всякою гидотою. Він і сам хотів би жити десь нагорі. Плювати в стелю й мати проблеми тільки з тим, яку краватку вдягнути до нового костюма. Але тут, на четвертому поверсі Рейтполіса, ці краватки й метелики можна було бачити хіба що на дурних манекенах в торговому центрі. Він і сам, можливо, хотів послати під три чорти цей фільтрувальний блок з його вузькими коридорами і низькими стелями. Махіна, що забезпечувала повітрям весь тридцять восьмий сектор, здавалося, витягувала не лише надлишок вуглекислоти, а й залишки духу зі старого трудяги. Він — одна з шестерень, запчастина, що зносилася і з'їдена корозією. Тут його місце. Зовсім не там, де витає у своїх думках синок, чорт би його забрав!

У п'ятому секторі треба було змінити індуктор. Робота не йшла. На складі довелося просидіти годину, спостерігаючи за повільними рухами кривуватих пальців комірника по екмеру*.

«Скупердяй, очі жмурить, ніби я його власну річ хочу забрати! — Комірник ще більше зіпсував настрій. — Спеціально довго копається, аби система зняла штраф за простій».

Він, бачте, у болоті живе! А скільки зусиль коштує, щоб у цьому болоті створити аби-які придатні умови для існування? Третій день ні слуху, ні духу. Шию звернув? Начхати, що батько переживає, нормально працювати не може. На все начхати.

— Не повернувся Саня? — втрутилося в думки питання комірника.

"Сам із собою розмовляю", — зітхнув Володимир. Довелося відповісти.

— Навернувся Саня... Не знаю, де й шукати... Майя знає, де її братик ховається, але мовчить і вовком зиркає. От що їм треба, скажи? Замість того, щоб зубрити науку у школі, малює! І не дай боже що сказати, теж втече? Кому потрібні її малюнки? Вчилася б добре, здобула б професію якусь, а так...

Комірник нарешті видав потрібну деталь, співчутливо хитаючи головою.

*****

Рейтполіс – вічний двигун, а людина в ньому – маленька деталь чи клітина, як у живому організмі. Потік автомобілів на проїжджій частині та людей на вузьких тротуарах безперервний, як кров у судинах. Припиниться рух – зупиниться життя. Вузькі тротуари ледь вміщують потік пішоходів. Ти йдеш і йдеш, ніби пливеш за течією, і лише потужні поручні, що відокремлюють тротуар від проїжджої частини, не дають змішатися людям та машинам. Потоки інформації також тут. Вони пронизують тіло міста подібно до нервової системи, утворюючи судинно-нервові пучки. Їх можна відчути, ніби вони пов'язані з твоєю нервовою системою єдиною мережею. Людський та інформаційний потоки завжди поруч. Вони рухаються іноді в унісон, іноді в резонанс, але рухаються завжди й скрізь, часто переплітаючись і зливаючись в одне ціле. У них не можна зупинятися, — утонеш.

Саша не любив цю частину Рейтполісу. Тут було світліше, ніж поверхом нижче, але світло виглядало надто нав’язливим. Прожектори сліпили очі, а від всюдисущої реклами підкочувала нудота. Хоча нудило, можливо, після тієї юшки, яку сьогодні вранці він пробував у притулку для нелегалів. Точно не визначиш.

Ідучи з дому, він схопив з собою лише мініпорт для зв'язку з Майєю. Оскільки грошей не було ні копійки, на підіймач з четвертого на п'ятий поверх довелося пробиратися потай. Протиснувся в набиту людьми кабіну в останній момент, ховаючись за чиєюсь широкою спиною. Сканер не встиг його зафіксувати, і це було добрим знаком. Заскакуючи в кабінку, випадково наступив на ногу пишній пані, яка недовірливо зиркнула й міцніше притиснула до грудей свою сумку. Він попросив вибачення, але довіри у жінки від цього не додалося.

Підіймач рушив. Один за одним замиготіли технічні прольоти вертикального тунелю.

Він утомився від докорів і йшов з дому з твердим рішенням: не повертатися, доки не заробить достатньо грошей для того, щоб не слухати постійні претензії на тему сидіння у батька на шиї. Яка б проблема не виникла, щоразу все зводилося до одного: задовольняйся малим, шукай роботу, твої бажання не відповідають моїм можливостям. Як же хотілося вибратися з цього болота! Стати на тверду землю, впевнено, самостійно, щоб ні від кого і ні від чого не залежати.

Скільки для цього треба було грошей, Саша не уявляв. Але те, що не повернеться, доки не заробить їх, знав напевно.

Він піднявся на п'ятий поверх Рейтполісу у пошуках адреси, яку вчора знайшов у каталозі Головного Сайту.

Ішов другий день пошуку роботи.

Господар однієї з торгових точок учора кілька хвилин скептично розглядав його худу постать і в результаті невдоволено похитав головою.

— Хилий ти якийсь... Може, хворий?