рейс на житомир

Втомлений від поїздок Сергій узяв дзвінок від логістики.

— Сірьожа, жирний рейс. Військова якась тема. Завантажуєшся в області: задня загрузка — і на Житомир. Платять в обидві сторони плюс премія водієві від замовника. Уявляєш твій відсоток? Тільки нікому не кажи — секретно. Погрузка десь у Новому Коротичі. Завтра скину координати на вайбер…

Наталія тараторила, не даючи Сергієві оговтатися: водіїв мало, роботи багато.

— Чого такий сумний? — спитала Тетяна.

— Та рейс якийсь стрьомний. Назва фірми мутна. Завантаження в Новому Коротичі… Там же тільки поштовий термінал, решта все покинуте.

— Ну то відмовся. Серйозно. В нас гроші є, діти — в теплі й ситі…

— Не схоже це на тебе, — буркнув Сергій. — Зазвичай ти мене в рейс випихаєш. А тут…

За вечір він обдзвонив кількох колег — ніхто не чув про цю фірму, ніхто ніколи не їздив у Житомир із них. І раптом з’явився Тьома, який тиждень був поза зв’язком.

— Де ти пропав?! — зітхнув Сергій.

— Ти не повіриш… — п’яним, заплітаючимся язиком прохрипів Тьома. — Я з такої халепи ледь вискочив… От і бухаю тепер. Взяв жирний рейс на сайті: передмістя — на захід. Скинули аванс на ФОПа. Фірма — назва стрьомна. Погрузка в Солоницівці, мали зранку скинути координати.

Машина стояла в Безлюдівці, то й поїхав раніше. Через місто не хотів лізти — звернув на кільцеву. На Мереф’янському шосе прийшло перше повідомлення з координатами. А вже в Жихорі — друге. Так гучно, що я аж став. Читаю: “Підберіть нашого співробітника — Миколу Івановича”. І все. Де, кого, як — нічого.

І тут пасажирські двері почали смикатись. Хтось ломився. Ти ж знаєш — у мене замки не штатні. Я до вікна — а там мужик, 60+, у синій робі, небритий, блідий. Очі — наче пеленою затягнуті. Мертвечина. “Пусти, — каже, — тебе попередили”.

Ну я газу — і на червоне. Добре що пусто. Проїхав трохи, став біля церкви на Удах. Забіг туди — і сидів три години, доки батюшка швидку не викликав. А ті вже лягавих. Мене відкачали й кажуть: “Їдь, не вигадуй”. А я бачу — він стоїть. Далі, за світлофором. Микола Іванович… Я насилу поїхав — під конвоєм…

— Нічого собі… А який ти день бухаєш? — тихо спитав Сергій.

— Я не дурак! — заверещав Тьома й кинув слухавку.

---

Машина Сергія стояла на Олексіївці. Подача недалека, але він усе одно приїхав раніше. Прогрів двигун, накачав повітря й потроху поїхав до кільцевої. Раптом запілікав вайбер — координати.

Біля станції переливання крові телефон загорлав так, що Сергій аж пригальмував. Друге повідомлення:

“ПІДБЕРІТЬ НАШОГО СПІВРОБІТНИКА. МИКОЛУ ІВАНОВИЧА.”

І тільки він подумав: “Де підбирати?..” — як пасажирські двері рвучко відкрилися. В кабіну стрибнув чоловік 60+, блідий, небритий. Від нього тягнуло холодом, немов із погреба.

— Поїхали, — прохрипів він. — Швидше завантажимо — швидше поїдеш.

Сергій хотів вистрибнути, але тіло його не слухалося. Наче він сам собі не належав. Він увімкнув першу передачу й рушив.

На мосту над кільцевою Микола Іванович раптом грюкнув:

— Куди? Їдь прямо. На Дергачі. В район училища, від центру зайнятості. Я скажу.

— Але… мені скинули координати… — хрипко видавив Сергій.

— Які координати? Ти шо, про шахеди не знаєш? — прогуркотіло, ніби з-під землі. — Їдь.

В’їхали в Малу Данилівку. Потім — якісь двори, стежки, глухі закутки. Зрештою Сергій зрозумів: він тут ніколи не був. Ліс, дорога вкрита кронами, темно, хоч ранок уже пізній.

Сергій зібрав волю й загальмував.

— Такої умови не було. Я не знаю, де ми. Завантаження мало бути в Новому Коротичі…

— У тебе бронь чи інвалідність? — хрипнуло, чи то з рота діда, чи з динаміків.

— У мене четверо дітей… троє неповнолітніх… — майже пискнув Сергій.

— Н-не добре це… — завив Микола Іванович. — Я тобі допоможу. Тільки все зроби, як скажу. Інакше…

— Що? — Сергій ледве дихав. — Що робити треба?

Дід простягнув пакет солі — півтора кілограма артемівської.

— Куртка є? Вдягай — і не знімай, поки додому не доберешся. Сіль поклади у внутрішню кишеню. Не діставай. Зрозумів?

Сергій кивнув.

— Зараз заїдемо на загрузку. Ні нащо не звертай уваги. Потім — у бухгалтерію. Веди себе природно. Вантаж повезеш у Коростень.

— Не в Житомир? — здивувався Сергій.

— Ти був у тому Житомирі коли-небудь? Знаєш там хоч когось? Отож…

Сірьожа поклав сіль до кишені — і світло навколо раптом змінилося. Вони стояли прямо біля рампи.

— Заїжджай, — буркнув дід.

---

Як завантажували машину — Сергій не дивився. Лише почув, як грюкнули двері. Пішов у бухгалтерію.

Всередині було чисто, але… не по-людськи. Дощата підлога, стіни пофарбовані ПФ-емаллю, червоний кантик, побілка — наче з радянського фільму.

За столами сиділи бухгалтери. У купах паперу. Одна з них покликала до себе, посміхнулася, піднявши груди, відкривши декольте. Сергій простягнув документи — випадково торкнувся її руки… Вона була холодна, липка, а з волосся випав білий черв’як, опариш.

Сергія ледь не вирвало, але він тримався. Узяв папери, відмовився від чаю й вийшов.

---

Запустивши двигун, він рушив до воріт. Там стояв Микола Іванович.

— Ось траса. Тобі наліво.

У туманній димці він повільно відходив назад, немов у нікуди.

Сергій виїхав. І за хвилину вдалині побачив рух на трасі. Зліва — поштовий термінал. Новий Коротич.