глава 19

Міла всю ніч розмовляла з Семом і Люком. Так багато всього вона хотіла в них запитати, так багато розповісти, але час плинув надто швидко. До того ж періодами Мілі ставало погано, адже думки та спогади досі з'являлися перед її очима і несли неабиякий дискомфорт і дисонанс у розумі.

Коли на годиннику було пів на десяту ранку Міла та Люк саме зібралися підключитись до гри, щоб встигнути підготуватись. Міла неквапом йшла позаду хлопця. Емоції роїлись в її голові та щось наче спонукало її відмовитись від участі й просто лишити все як є, але вона так не могла. Її спітнілі пальці та постійне  кусання вуст доводили, що вона нервує. Різко Люк зупинився і дівчина врізалась в його спину. 

— Вибач. — хрипло промовила Міла. Люк нічого не відповів, а лише повернувся до неї та обійняв. Очі дівчини розширились. Тепло його тіла зігрівало і заспокоювало, а серце шалено билось. Обійми рідної людини. Вперше за скільки років. Для Міли це було щось неймовірне 

— Ми зможемо. Не переймайся я  буду поруч і захищу тебе. — Люк скуйовдив Мілі волосся і посміхнувся. Ця усмішка дала  дівчини неабияку надію на щасливий кінець, хоч щось всередині дуже сильно стисло її нутрощі, нагадуючи про неминучий тяжкий бій.

— Прошу, будьте обережні. Я хочу, що ви обидвоє повернулись живими — промовив Сем, коли ті підійшли до геймерської кімнати 

— Ми зробимо все, що від нас залежить.. — Міла лише кивнула погоджуючись. 

—  Я знаю. — похмуро мовив чоловік.

— Дядько Сем, ми повернемося. Я обіцяю. Я зроблю усе, щоб це сталось і ми знову були разом. Я ще так багато хочу почути та дізнатись. 

— Дякую, Міло — чоловік ласкаво посміхнувся і діти вдягли на голову шоломи — Зичу вдачі 

— Дякуємо — на цих словах свідомість обох поринула в гру, залишивши Сема з їх тілами в реальному світі.

На просторі Люміністрелії юрмився величезний натовп. Всі зайшли в гру раніше, щоб трохи пограти, підготуватись, купити нове озброєння тощо. Міла почала шукати довкола Люка, але вона зовсім не знала куди саме він перенісся.

— Так чи інакше ми зустрінемось, а поки треба придбати більше озброєння. — пробурмотіла вона, попрямувавши до ринку 

Натовпу було незчисленна кількість і це дуже збивало Мілу з думок, аж раптом перед її очима десь спереду промайнули білі шати. Дівчина одразу почала пробиратись вперед, поки не врізалась в когось.

— Агов треба бути обере.. Ексія? — кутики губ незнайомця піднялися в усмішці. Міла підвела на нього погляд

— Райд? — спочатку спантеличено проговорила вона 

— Я — пробурмотів він — Я думав я один в таку рань прийду в гру. Теж закупитись вирішила?

— Ем.. так

— Тоді, можемо разом пройтись, якщо хочеш

— Я не відмовлюсь — натягнуто посміхнулась дівчина. Вона все ще чекала, що ось-ось з'явиться Люк, але не знала чи знайде його тут.

Вони разом пройшлись по крамницях і скупили дуже багато всього про запас. Міла на превелике здивування Райда поводилася дуже тихо і майже не говорила. Весь час озиралась наче шукала когось, тож хлопець набрався сил і запитав:

— Чи не брата свого шукаєш, дорога мандрівнице? —  Міла різко зупинилась і вирячила на нього очі. Хлопець заходився сміхом — Ти така смішна, коли здивована 

— Звідки ти..? — вона трохи подумала, а потім ляснула його по руці  — То ти весь час був поруч!

— Гей, нащо ж битись  —  хихотів Райд — Так я весь час був поруч 

— Тоді розумію чому мої друзі були проти тебе. Вони знали все.

— Насправді це не зовсім так. Але я розкажу про це пізніше. Зараз нам слід трохи налаштуватись. Хто знає, що чекає нас сьогодні — Міла схвально кивнула.

***

О дванадцятій п'ятдесят вже більшість учасників івенту зібрались на площі в очікуванні. Міла та Люк були серед них. Дівчина стояла в цьому натовпі якась пригнічена. Її очі дились під ноги, а уки мучали рукав її блузи.

— Ексія, ми впораємось! Не турбуйся. — хлопець посміхнувся до дівчини, обійнявши її за плече 

— Я знаю, але незвідане трохи нервує. До речі десь мають бути інші— її погляд ковзнув по гравцях, але жодного знайомого обличча вона не побачила 

—   Якщо вони вже зайшли, то нас має автоматично перекинути в одне місце 

— От і добре. — Міла постаралась видати з себе посмішку, але та вийшла якоюсь ну дуже кривою.

— 3..2..1.. — гучно лунало навколо. Ось  і той довгоочікуваний момент об'яви івенту. На платформі перед табло з'явилась ведуча.

— Вітаю всіх учасників та просто глядачів! — проголосила вона — Зараз у кожного чий нік був наданий для реєстрації з'явиться спеціальне вікно в якому ви маєте ввести індивідуальні коди, які вам прийшли. Вони перенесуть вас в новий регіон. Як тільки всі команди будуть на місці розпочнеться перше завдання. Всі інші гравці зможуть дивитись трансляцію в самій грі або на нашому сайті. Вдалої гри та гарного перегляду! — ведуча зникла, а разом з нею почали один за одним зникати й гравці. 

Міла боялась, але добре розуміла, що зараз має зробити. Якщо їй вдасться, то всі її друзі будуть у безпеці.

Ввівши код, дівчина опинилась посеред пустелі ,де на неї вже чекали Руюн, Каорі та Сая

— А де всі інші? — поцікавилася Міла

— Ми б і самі хотіли б знати. — дівчина з луком за спиною озиралась навколо 

— Можливо нас розділили і в кожної групи буде своє завдання? — підмітив Руюн 

— Не виключено, — погодилась Міла 

— В будь-якому випадку нам би не завадила б хоч якась інформація від організаторів стосовно того, що ми взагалі тут маємо робити — Каорі стояла спиною до всіх присутніх і вдивлялась в безкраї піски. Щось в серці Міли стиснулось. Райд не перенісся з нею і це трохи бентежило її .

— Мені здається ми скоро це дізнаємось — якось не дуже радісно промовив Руюн —  Дивіться! — він вказав на захід звідки тягнувся смерч. Всі завмерли у здивуванні. А той в свою чергу ставав все більшим і наближався до них 

— Що за чортівня. Ми що маємо зі смерчем битись? Вони з розуму зійшли ?! — оговталась Каорі