Глава 12

—Схоже щось наближається. Треба поспішити —Каорі прискорила крок, але йти було все одно досить важко. Тверда земля, яка іноді з'являлася серед рідини болота, теж почала набувати її рис і засмоктувати в себе ноги дівчат.

—Мені здається, що ми не зможемо дістатися до острівця. Може варто повернутися і знайти інший спосіб? — обтрушуючи своє взуття від бруду, запропонувала Міла.

—Ну вже ні! Я здаватися не збираюся. — дівчина в юкаті так сильно розлютилася, що навколо неї почали бити блискавки. — Розсікаючий вибух — прогарчала вона, і ці блискавки перетворилися на штрихи, що вдаряли по рідині. Увесь бруд летів на всі боки, а на його місці з'являвся твердий ґрунт, по якому йшла власне сама Каорі та її супутниці. —Так то краще — з ноткою гордості вимовила дівчина, задоволено повертаючись обличчям до тих, хто йшов позаду. Але дівчата лише свердлили Каорі незадоволеним поглядом, який було ледве видно через шар бруду

—Ой! — вскрикнула вона, трохи хихикаючи

—Каорі! — склавши руї на грудях люто вигукнула Сая

—Вибачте, — почала реготати підкорювачка блискавок. За нею невеличкий смішок видавила і Міла. Її розчулювало, як вони "сваряться". На її сміх одразу ж звернули увагу обидві дівчини

—Гей, Ексія, хіба ти не повинна бути на моєму боці?

—Вибач, будь ласка. Просто ви такі милі

—Що?! —скрикнули сестри.

—Я кажу, що ви... — Міла різко замовкла, а її зіниці розширилися. Дівчата одразу простежили за її поглядом і впали в ступор. Перед ними з нізвідки вийшов величезний білий монстр, заввишки з дерево. За статурою він нагадував горилу, але шерсть його була білосніжною, а навколо нього витали сніжинки.

—Це що, Єтті? —відходячи назад поставила запитання Сая

—Найімовірніше, але хіба вони не повинні жити в дуже холодному кліматі? Якась вже дуже не логічна гра виходить.

—Ну, схоже якраз зараз клімат сам під нього підлаштується.—Сніжинки, які витали навколо монстра, опускалися на землю і все вкривалося снігом і льодом. Колись зелене листя опадало і перетворювалося на іній. Дерева вкривалися льодом і застигали немов статуї. Дівчата відчули подих холодного повітря і тремтіння побігло по їхніх тілах.

—Залиште його на мене. Я розберуся — Каорі заплющила очі й випростала правицю, в якій з'явився фіолетовий спис, оповитий блискавками. Лезо яскравим світлом відбивало білосніжні покриви білого світла, що виходило від засніженої землі. — Електричні штрихи —легкий помах списа і ззовні навколо монстра з'явилися блискавки, що розсікали плоть монстра. Єтті сердито заревів і хвиля повітря ледь не здула Саю та Мілу. Каорі ж бігла прямо на нього, з усієї сили стискаючи спис і готуючись до удару. Її тіло з легкістю долало засніжені насипи і, підстрибнувши догори, дівчина прокрутила над собою спис, і створене електричне лезо полетіло в монстра, але не залишило жодної подряпини, втім, як і попередні штрихи, що розтинали його. Усе що вони зробили це підрізали шерсть.

—Гаразд, не хочеш померти так просто, то поговоримо по-іншому. —Приземлившись на землю, Каорі вдарила рукояткою списа по снігу.— Елегія вічності. Божественний закон —навколо неї з'явилося три кільця фіолетового, синього і рожевого кольору. У цю мить монстр уже замахулявся на дівчину і дістав би її, але кільця кинулися вгору й, обхопивши його руку, розрізали. Червоні плями вкрили землю і половину обличчя Каорі. Вона посміхалася, дивлячись фіолетовими очима на нього

—Яка страхітлива сила... — із захопленням вимовила Міла. спостерігаючи за нею

—Моя сестра завжди була є і буде найсильнішою і найкращою. — посміхнулася Саю

—Що ж пора завершувати— Каорі трималась впевнено і знову використала свою силу, але тепер кільця оповили все тіло монстра і розрізали щого на шматки. 

На місці нещодавнього противника з'явилася дорогоцінна скриня з якої, власне, дівчина дістала багато різних котовних каменів та дві книги заклять S-класу.

—Вау, сестро, це чудово!— радісно вигукувала Сая.

 —Це було надто легко. Гайда далі!-дівчата кивнули в знак згоди і рушили слідом за Каорі. 

*** Прошло пару днів

Дуже довго хлопець стояв під дверима знайомого дому. Ніхто не відкривав і тривога все більше і більше наростала в його серці. Чомусь сіроокий хлопець був впевнений, що його подруга мала бути вдома. 

—Схоже все ж її немає. -—пригнічено констатував він сам собі і залишивши корзинку з різними смаколиками та фруктами, пішов геть. 

Аж під самий вечір, коли навіть нічний ліхтар вже з великими труднощами міг щось освітити, дівчина вийшла з дому, посидіти на східцях. Прохолодне повітря вдарило їй в обличча вітерцем. Після таких довгих занурень у віртуальний світ конче необхідно було вдихнути свіжого повітря.  Сівши майже біля дверей, Міла побачила залишений їй подарунок. 

—"Невже приходили мої друзі?"—Взявши його, вона почимчикувала на кухню, де окрім різних смаколиків знайшла записку. 

"Привіт, Міло. Щось тебе давно не бали і в школі і в грі ти без нас. Доречі молодець, твій рівень персонажа доволі сильно виріс, але пам'ятай не грай багато! Ой, так, взагалі-то я хотів сказати, що турбуюсь за тебе, то ж набери будь-ласка, хоча б для того щоб сказати,що з тобою все добре" 

Міла тяжко видихнула. Їй варто було б нарешті зібратись із силами та поговорити зі своїми друзями. Повернутись до них. Взявши телефон, вона вже хотіла набрати повідомлення в їх чат, але вирішила, що краще буде таки повернутись до школи і поговорити з ними віч-на-віч. Тим паче, що дівчина мала для них великий сюрприз. 

***

До івенту залишалося не так вже й багато часу, а на вулицях красувалися різноманітні банери і здавалося, що ця гра  навіть у повітрі. Розмови, суперечки, відео, все про неї, наче якесь божевілля. Міла їхала в трамваї і намагалася перекрити шум музикою, але навіть вона, граюча на всю гучність в її голові, не могла повністю прибрати світ. 

Школа, як завжди, приймала її несхвально і здавалося, що ще більш насторожено, ніж раніше.