Глава 10

Минув тиждень

—Професор Гейд, коли вона прокинеться? Коли будуть результати? —рудоволоса жінка загрозливо дивилася на молодого чоловіка, який під таким пильним поглядом готовий був провалитися крізь землю. Він чув про їхнього керівника і знав, що ця жінка норовлива, войовнича і непохитна. Вона без жодних пояснень могла звільнити будь-кого, навіть найвидатнішу людину.

—Міс Ліліана, не переживайте. Ми проводимо дослідження. Кейтлін має принести їх з хвилини на хвилину —чоловік згорбившись і ніби з-під землі дивився на гнітючу, руйнівну ауру рудоволосої жінки, яка тієї самої секунди перевела погляд на двері, і, наче за помахом чарівної палички, у дверному прорізі з'явилася висока статна фігура дівчини з довгим, до колін, густим волоссям. Вона трималася впевнено навіть під настільки грізним поглядом начальниці

—Вибачте за очікування, — чарівний голос молодої особи трохи розбавив обстановку, що нагромадилася.

—-Кейтлін, хвала небесам! Ти тут —чоловік блискавично сховався за її тендітними плечима, що тільки розлютило юне обдарування, але відволікатися на нього дівчина не стала

—Тут усі аналізи. Ми провели повне обстеження вашої доньки і знайшли кілька змін у нейронних зв'язках. Найімовірніше, це через несвоєчасний огляд.

— "Вона мені збрехала і не пішла до лікаря? Оце зарозуміле дівчисько"— із сумом подумала жінка, взявши до рук аркуші паперу з різними цифрами та висновками лікарів—Що ж... — вона замовкла, вивчаючи їх, а потім додала:— введіть їй потрійну дозу "Вереса" і стимулюйте її нейронні зв'язки. Вона має прокинутися і бути повністю життєздатною

—Пані Ліліана, але ж це небезпечна доза —хотіла було заперечити темноволоса, але керівниця наскільки грізно на неї подивилася, що та не стала більше нічого казати 

—Буде виконано. —тільки й додала вона

—Відмінно. Залишаю це на вас. У мене ще багато роботи. — жінка віддала папери дівчині й пішла

—Кейтлін, як думаєш, як довго ми зможемо приховувати це від неї?— тихо прошепотів чоловік. Його голос тремтів, начеосиковий лист на вітрі, але та твердо заявила:

—Скільки зможемо. Головне, що б Міла все згадала, а інакше який сенс у всьому цьому. Ми мусимо постаратися чи ти забув заради чого ми тут?— вона дивилася на чоловіка вже не маючи колишньої зверхності. Зараз дівчина виглядала дуже сумною. Її руки тремтіли, на очах проступали сльози від однієї думки про таке жахливе минуле. Вона відвернулася, не дочекавшись відповіді, заспокоївшись, знову випрямилася і гордо піднявши голову вгору, продовжила:

—Пом'яаєш, я говорила, що якщо тобі буде занадто важко, ти можеш піти? Тож якщо..

—Я тебе не кину, Кейтлін. Ми пройдемо це разом, і якщо в нас нічого не вийде, то ми принаймні помремо разом— Дівчина посміхнулася й обійняла старого друга. На обох нахлинули спогади і їдкий біль, схожий на отруту, розтікся їхніми тілами палючими цівками всередині. Він пульсував і вирував, але не довго. За багато років обидва навчилися придушувати його й бути холоднокровними, адже тільки так вони могли нарешті доробити незакінчену справу їхніх так званих батьків.

—Треба привести її до тями. — дівчина відпрянула від чоловіка й, криво посміхнувшись, теж покинула приміщення. Звук її підборів стихав і зрештою розчинився в коридорі. Чоловік же продовжував дивитися на двері, а потім перевів погляд на зовсім безтурботну дівчину, що спокійно лежала в лікарняному одязі .Зараз йому було дуже шкода її, адже чоловік розумів, який складний тягар скоро впаде на ці тендітні плечі, і навіть уявити було страшно, як вона його нестиме

— Так, час, —тихо прошепотів він і сумно пішов по препарати, які після цього вколов пацієнтці. —Ти впораєшся, ти мусиш упоратися.

***

За кілька днів Мілу відправили додому, але щоп'ятниці та щовівторка до неї мала приходити Кейтлін і робити уколи. В інший же час дівчина жила звичайним життям. До школи Мілі поки було важко ходити, та й вона сама цього не дуже бажала. Останнім часом її мучило помутніння розуму і здавалося, що мозок ось-ось вибухне на мільярди шматочків, подібно до вибуху комети, але цього все не траплялося. Попелясто-волоса величезну кількість часу проводила у світі гри і за такий короткий термін змогла стати вельми сильною. Чомусь саме тут вона почувалася живою і головне захищеною. Цей світ став їй рідним, а вона в ньому стала не самотньою.Вкотре дівчина одягла холодний шолом на свою голову і злилася зі світом комп'ютерної гри

—Ох, таке відчуття, що я тут не була цілу вічність,—Міла завмерла посередині Люміністрелії, вдихаючи повітря цього чарівного місця. Шум і гамір, що панував на вулицях став їй як рідний і вона розплющивши очі, з посмішкою попрямувала вже відомим їй шляхом до таверни, де отримала кілька замовлень на монстрів, що блукали на межі з Іншим Світом

—Ексія, які люди. Тобі вже краще? — почувся знайомий дзвінкий голос хлопця. Попелясто-волоса обернулася, і її губи розтеклися в широкій усмішці

— Райд, як я рада тебе бачити! —вигукнула вона, але різко почервоніла. Вони знайомі не так давно, але дівчина відчувала сильний зв'язок із ним. Він став для неї кимось особливим, як старший брат. і це почуття лякало її, але страх швидко зникав, коли вона бачила обличчя Райда. Точніше те. що не зривала чорна маска- Зі мною все вже добре. Потрібно було трохи відпочити

—Ось як. Це чудово. Бачу ти взяла кілька замовлень.— він вказав поглядом на папери в її руках