Глава 1

Ранок, мабуть, найнудніший і найжахливіший час доби. Жахлива товкучка всюди: у маршрутках, трамваях, вулицях, на дорогах і навіть у небі. Усі кудись поспішають, не помічаючи нічого на своєму шляху. Сіре, до неможливості, небо навіює смуток та тугу. Таке відчуття, що воно передає емоції людей, які в усьому світі стали ляльками, що не відчувають нічого, крім, напевно, голоду і бажання спати.
— Гей, Міло! — хтось гукнув дівчину з двома довгими попелястими хвостиками, але вона не почула цього, адже дивилася в підлогу, швидко крокуючи й про щось думаючи. Її очі були порожні, ніби скляні, а на обличчі була спотворена посмішка. — Міла! — Знов продзвенів голос, але вже зовсім поруч і хтось з силою ляснув її по плечу, тим самим висмикнув з думок.
— А? — Дівчина втомлено зиркнула на хлопця, який тримав свою руку на її плечі. Він роздивлявся подругу, намагаючись зрозуміти, в яких роздумах та перебувала, раз не чула нічого навколо. Його губи завмерли, ніби він хотів щось сказати, але не міг. Сіруваті очі хлопця витріщилися ніби крізь неї та від них віяло неприязню.
— О, хто тут у нас? — цей голос ... Міла примружилась, почувши його. Все всередині перевернулося і стало на місце. Немов робот, вона не поспішаючи озирнулася у бік "істоти", що видала звук і куточки її губ скривилися в косуватій посмішці.
Перед нею стояв високий, трохи худорлявий хлопець. Його смарагдові очі дивилися на неї з якоюсь перевагою.
—Не думала зустріти тебе з такого рання, Люк, —голос дівчини був максимально невимушений і незацікавлений у розмові, але якщо добре придивитися, можна було помітити, як у неї нервово смикається вказівний палець.
—Я здивований не менше твого, адже тебе ще не виключили.
— Чого б мене виключати! —стиснувши руку в кулак, дівчина зловісно виріщилась на хлопця. ї брови нахмурились, а в очах промайнув вогонь.
—Ну ти ж явно збій системи. Твоїм батькам варто було б посоромитися такої доньки. Як вони взагалі ще не відмовилися від тебе— глузливо промовив хлопець. З кожним словом Міла ніби зменшувалась або, може, це він з його гордістю височіли над усіма, але цей обмін "люб'язностями" перервав дзвінок на урок. Люк, ще раз посміявшись, не став затримуватись і пішов уперед.
—Міло, не слухай його. Він лише зіпсований хлопчисько, — намагався заспокоїти її сіроокий брюнет, поправляючи свій чубчик.
—Мені начхати на його знущання, але все ж він має рацію ... — Дівчина зітхнула і попрямувала на урок
—І в чому ж це він правий, га? — хлопець вибіг вперед і перегородив Мілі шлях, склавши руки в боки
—У тому, що мене давно час виключити. Я нічого не розумію в цих безглуздих технологіях! — Дівчина хутко обійшла його та попрямувала до скляного ліфта, —Побачимося після уроків, —сказала вона і з пониклим обличчям вирушила на 11 поверх, де в неї якраз був предмет "Комп'ютерні системи та їх застосування".
Поки вона їхала, могла спостерігати світ з висоти. Тепер він не здавався таким звичайним і сірим. Над будинками височіли дорожні шляхи, для летючих машин, міжповітряний транспорт їздив туди сюди на величезній швидкості, височіючи над землею і здавалося, ось-ось, щось унизу обірветься і все впаде, але ні. Вивіски вітрин сяяли так яскраво, що можна було дізнатися про який магазинчик йде мова і ця набридлива реклама, яка у вигляді голограм була буквально всюди. Місто кипіло життям, набуваючи чарівного вигляду і мимоволі будь-хто міг би задивитися на це дійство і відчути радість, але тільки не Міла. Вона не знала, чим хоче займатися в житті і куди хоче вступити. Все їй було дуже складно, адже навіть у тій же медицині, люди проводили операції роблячи командну роботу, а не виконуючи це самостійно.
Ліфт зупинився і дівчина попрямувала в клас, де зайняла останню парту, що б ніхто її не бачив, хоча розуміла що сенсу в цьому немає ніякого.
—Добрий день, учні, —у клас увійшов професор Тайл. Згорблений дідусь із неприродно білою борідкою до плечей. Він оглянув усіх присутніх своїм лівим оком, що мав скляне покриття. Його зіниця то розширювалась, то знову набувала нормального вигляду.
—Що ж я радий, що всі на місці. Почнемо наше заняття, — він підійшов до свого столу і подивився кудись угору. Його око заіскрилося і перед учнями з'явилася голограма дошки, де вже була вся інформація. Чоловік лише коментував те, що відбувається у голограмі, пояснюючи принципи роботи, але Міла його не слухала. Удаючи зацікавленість та зібраність, її думки були далеко не тут, десь у минулому.
Роздуми дівчини перервав шепіт однокласників, наче гул у бджолиному вулику. Коли Міла прийшла до тями, одразу побачила директрису Лідію Брейд, що стоїть у чорному діловому костюмі і чорній накидці, по краях обшитій срібними нитками.
—І так, діти, тихо! — вона голосно плеснула в долоні, від чого цей звук луною промайнув класом і діти закрили вуха. —Так краще, —додала вона і вставши у звичну позу, продовжила, — цього року ви закінчуєте школу і вам час задуматися про вступ, а також взяти участь у щорічному Івенті, —вона говорила це дивлячись на учнів, ніби оцінювала їх здібності —Але не варто покладатися тільки на удачу. До того ж ви повинні розуміти, чим загрожує вам те, якщо ви завалите хоча б один іспит. Деяким, —вона суворо дивилася на Мілу, — допоможе тільки диво чи завзятість, якої на жаль немає.
У цей момент Міла як ніколи хотіла провалитись крізь землю. Вона чудово розуміла, що скласти іспити для неї буде дуже важко, але тепер, коли всі дивилися тільки на неї, їй здавалося, що це просто неможливо. Навіть Лідія натякнула, що для дівчини все буде закінчено у цьому світі.
—Так, про що це я, —продовжувала говорити директор, -—Ах, так! Для реєстрації на спец івент, який буде вже через два місяці, вам потрібно подати заявки. Бланки для заповнення вам дадуть на виході з кабінету, —жінка востаннє оглянула всіх довкола і вже хотіла йти, як згадала: -—І ще, занять сьогодні більше не буде, — не пояснивши причини, вона зникла у дверях.
Міла важко зітхнула і дочекавшись дзвінка з уроку, вилетіла із класу.
Дівчина стояла біля воріт шкільної будівлі та стискала в руках бланк.
—Який у цьому взагалі сенс. Він мені не потрібен. Все одно я нічого в цьому не розумію і не грала ніколи,— вона стиснула його і кинула на землю. Її розривали злість та розпач.
Коли дівчина пішла, її бланк підняв той самий сіроокий хлопець. Він важко глянув услід подрузі, але наздоганяти не став.

***
Увечері Міла сиділа і спостерігала за тим, що відбувається у фільмі, як його трансляцію перервали на чергову рекламу, в якій йшлося про довгоочікуваний спец івент. Дівчина закотила очі і вимкнула телевізор.
— "Скрізь ця гра, скрізь це все ... Та за що, просто! Чому я не така як усі?!" —Вона плюхнулася спиною на ліжко і взяла в руки телефон. Як за велінням він задзвонив і Міла трохи злякавшись відповіла. Відразу з'явилася голограма найкращої подруги Стелли, яка крутилася на геймерському стільці і була не дуже щасливою.
—Привітики! Ти вже бачила який переполох через гру? Навіть гірше минулого року.
—Хм, мені начхати. — Міла перекинулася на живіт і поклавши руки під підборіддя дивилася на подругу. —Ти мені тільки через це вирішила подзвонити?
—Звичайно ж, ти маєш рацію, але не одна ти на межі провалу. Вірніше ти найперша, хто провалиться, але все ж таки... — подруга вже не дивилася на Мілу, а втупившись в підлогу продовжувала свою тираду.
—Що ти маєш на увазі? — попелястоволоса насторожилася, адже з усіх жителів планети вона була єдиною кому варто було б переживати.
—Ти Не чула? Посилюється набір студентів. На одне місце наразі 15 претендентів. І зрозуміло я переживаю, адже від цього залежатиме моє подальше життя і життя моєї родини. А тобі… —вона грізно подивилася на Мілу, — з такою мамою і переживати не треба. Ти без нічого не залишишся.
—Стелла! - Крикнула дівчина, вдаривши по ліжку, -— Ти чудово знаєш чому я не хочу від неї залежати. Я хочу знайти своє покликання і... — тиша різко змінила нестримне обурення дівчини. Враз обличча набув більш м'яких форм і вона повільно видихнула, заплющивши очі
—Добрий вечір, пані, — пролунав дзвінкий і радісний голос сіроокого хлопця.
—О, Нік, ти все ж таки прийняв мій виклик, -—заплескала в долоні Стелла.
-—Ага, і я дуже перепрошую, що так пізно. Зайнятий був, —він оглянув своїх співрозмовниць. Стелла розкинулась на своєму кріслі в розслабленій позі і дивилась в монітор. Міла ж з  заплющиними очима продовжувала глибоко дихати. Коли ж вона поглянула на хлопця, то він помітив тьмяний відблиск сліз, що от-от могли б скотитись з її очей. Він демонстративно взяв натуральний японський чай і спитав: — А що це ви якісь без настрою? У мене складається враження, що ви з'їли дохлого хробака.
—Погане порівняння, —зауважила Міла, — ми просто обговорювали нові умови навчання.
—А Ви про це ...
—Ти занадто спокійний. Тобі так не здається?
—А що мені переживати? Я точно вступлю. Я ж геній, — засміявся він. Дівчата переглянулись і закотили очі.
—Ну хоч комусь щастить, -—Стелла відкинулася на спинку стільця і тяжко зітхнула.
—Так може тоді спробувати взяти участь.
—Ніі, -—простягла Міла.
—Ну можна було б, але я не дуже вмію, а там більшість майстри у своїй справі, —додала Стелла.
—Пфффф ... А я вам на що? Давайте дівчата. Що вам втрачати? І взагалі, як кажуть, дурням щастить.
— Ну спасибі, — невдоволеним голосом промовила дівчина, склавши руки в замок.
— Ну, Стелла, ти не безнадійна, а ось тобі, Міло, треба просто багато практики. Звідки ти можеш знати, що не вийде, якщо ніколи не грала?
— Я .... — Вона навіть не знала, що відповісти на це. — Я вважаю це дурною витівкою.
—Ну, Міло, може це наш шанс? Плювати на себе, ну хоч мені допоможи, га? —Стелла благаючи дивилася на подругу. Від її погляду все усередині переверталося.
—Добре, - погодилася вона, —але у разі чого, ви самі винні.
—Чудово! - Втрутився Нік. — Завтра почнемо навчання. Пропоную приїхати до мене.

—Ну, вибору немає. Я за! —плеснула в долоні дівчина і мало не впала зі стільця.
—Я то ... Зачекайте, мій бланк ... —Тепер вона згадала, що ще в обід позбулася важливого документа, як від звичайного сміття.
—Чи не цей? —хлопець почав крутити в руках якийсь жахливо пом'ятий папірець.
—Ти ... —Дівчина дивилася на нього величезними очима і з відкритим ротом. Її прови піднялись так високо я тільки могли.
—Що б ти без мене робила, -—засміявся хлопець і демонстративно склав руки у формі серця, —гаразд, пізно вже. Закруглюймось.
—Так ти правий.
Друзі попрощалися і їхній дзвінок закінчився. Мила лежала з дивними почуттями. Вона не могла зрозуміти, чого вона очікує від завтрашнього дня і чи хочеться взагалі брати участь у цій, як їй здається, авантюрі. Але що зроблено, те зроблено і завтра вона дізнається, як це, перебуває в іншій реальності.