Те, що вже не можна забути

Після того, як двері каплиці зачинилися за незнайомцем, дівчата ще довго не наважувалися заговорити.

Нічого не змінилося зовні. За стінами каплиці так само шелестіли сосни, десь далеко перекликалися нічні птахи, а тонкий місячний промінь пробивався крізь розбиті віконниці й лягав на кам’яну підлогу вузькою срібною смугою.

Проте всередині все було інакше.

Мія стояла посеред каплиці, дивлячись на двері, за якими щойно зник хлопець. Вона намагалася відновити в пам’яті кожну деталь його обличчя, кожну інтонацію, кожне слово. Він не поводився як ворог. Принаймні так, як Мія звикла уявляти ворогів.

Він не погрожував.

Не вимагав.

Не намагався залякати їх.

Він просто прийшов, сказав кілька речей, які залишили після себе більше запитань, ніж відповідей, і зник у темряві.

І саме це непокоїло Мію найбільше.

— Ти збираєшся ще довго дивитися на двері? — нарешті запитала Роуз.

Мія повільно повернулася.

— Я думаю.

— Це я помітила.

Роуз підійшла до неї й схрестила руки на грудях.

— Отже, почнемо з очевидного. Хто він?

— Не знаю.

— До якого клану належить?

— Не знаю.

— Чого хоче?

— Не знаю.

Роуз кілька секунд мовчала.

— Чудова розмова.

Лорен тихо засміялася, але одразу прикрила рот рукою.

Навіть Мія ледь усміхнулася.

Проте ця усмішка швидко зникла.

— Я справді нічого про нього не знаю, — сказала вона вже серйозніше. — І це дивно.

— Чому?

— Бо я мала б щось відчути.

Мія подивилася на власні долоні.

— Від кожного з тих, кого ми зустрічали раніше, я відчувала хоча б щось. Навіть якщо не могла одразу зрозуміти, що саме. У Роуз є сила Блеквудів. У Бенджаміна — природа Альваресів. В Алекса та Блер я одразу відчула споріднене Срібло.

Вона підняла погляд.

— А він… ніби порожній.

Лорен насупилася.

— Порожній?

— Ні. Це неправильне слово.

Мія на мить замислилася.

— Скоріше, закритий. Наче навколо нього є щось, що не дозволяє мені його прочитати.

— А це взагалі можливо? — запитала Роуз.

— Я не знаю.

Роуз важко видихнула.

— Я починаю ненавидіти цю фразу.

Лорен підійшла ближче.

— Мене більше цікавить інше.

Мія подивилася на неї.

— Що саме?

— Він знав твоє ім’я.

Мія завмерла.

Лорен продовжила:

— Не просто знав, хто ти. Він говорив із тобою так, наче знає тебе давно. Наче ти для нього не випадкова дівчина, яку він зустрів у покинутій каплиці.

Роуз кивнула.

— Я теж це помітила.

Мія нічого не відповіла.

Бо саме про це вона думала останні кілька хвилин.

Він сказав: «Ти завжди була надто впевнена, Міє».

Не «Провіднице».

Не «Стерлінг».

Саме Міє.

Так могли говорити лише ті, хто знав її особисто.

Але вона була впевнена: вона ніколи раніше його не бачила.

Принаймні не пам’ятала..

Лорен мовчки дивилася на них.

Їй хотілося поставити ще десятки запитань, але одне з них постійно поверталося до неї.

— А що щодо мене?

Мія одразу повернулася до неї.

Лорен стояла біля кам’яного символу, який кілька хвилин тому з’явився на підлозі.

— Він говорив про мене?

— Ні, — відповіла Мія.

— Тоді чому я відчуваю, що все це якось пов’язане зі мною?

На це запитання Мія не мала відповіді.

І саме ця відсутність відповіді лякала її найбільше.

Вона підійшла до Лорен.

— Я не знаю, що з тобою відбувається, Лорен. Але я знаю одне: ти не випадково опинилася в центрі всього цього.

— Це мало мене заспокоїти?

— Ні.

Мія ледь усміхнулася.

— Я просто не хочу брехати тобі.

Лорен опустила очі.

— Я вже навіть не знаю, ким бути.

У її голосі з’явилася втома.

— Декілька днів тому я була просто Лорен. У мене була школа, мама, тато, домашні завдання, плани на вихідні. А тепер я чую серцебиття людей, відчуваю їхній запах на відстані й боюся власної сім’ї.

Мія дивилася на неї мовчки.

— Я навіть не знаю, чи зможу коли-небудь знову обійняти маму нормально.

Роуз підійшла до Лорен і обережно стала поруч.

— Зможеш.

— Звідки ти знаєш?

— Не знаю.

Лорен глянула на неї.

Роуз усміхнулася.

— Але хтось із нас має бути оптимістом.

Цього разу Лорен усміхнулася по-справжньому.

Мія дивилася на них і відчувала, як у грудях повільно розчиняється напруга.

Вони все ще були налякані.

Не розуміли, що відбувається.

Не знали, кому можна довіряти.

Але принаймні були разом.

І поки вони залишалися разом, Мія могла дозволити собі не мати всіх відповідей.

— Нам потрібно повернутися додому, — сказала вона.

Вони вже майже дійшли до дверей, коли Роуз раптом зупинилася.

— Почекай.

— Що?

Роуз показала на підлогу.

Біля самого порога лежав невеликий предмет.

Металевий.

Мія нахилилася й підняла його.

Це був кулон.

Невеликий, сріблястий, у формі тонкого півмісяця, всередині якого було вигравіювано дивний символ.

Мія провела пальцем по поверхні.

Срібло в її крові відреагувало миттєво.

Кулон нагрівся.

Мія різко відсмикнула руку.

— Ти знаєш цей знак? — запитала Лорен.

— Ні.

Але Мія брехала.

Не тому, що вже знала його значення.

А тому, що в ту саму мить у її пам’яті щось ворухнулося.

Дуже старе.

Дитячий спогад.

Батько сидить біля каміна й гортає стару книгу. Вона ще маленька, сидить на підлозі й малює щось у зошиті.

Він раптом помічає, що вона дивиться на сторінку.

І різко закриває книгу.

— Що це? — питає маленька Мія.

— Нічого.

— Але я бачила…

— Міє.

Він говорить незвично суворо.

— Ніколи не запитуй мене про цей символ.

Спогад зник так само швидко, як виник.

Мія повільно стиснула кулон у долоні.

— Міє? — покликала Роуз.

— Нам треба йти.

— Що це?