Тонка межа

Ранок у Рейнфорді видався напрочуд звичайним, і саме це лякало найбільше. Мія, Роуз та Лорен йшли до школи знайомим тротуаром, повз ті самі підстрижені газони та старі будинки з дерев’яними ґанками. Але для них світ уже не був колишнім. Мія відчувала вібрацію кожного кроку, Лорен здригалася від занадто густого запаху свіжої випічки з пекарні на розі, а Роуз постійно сканувала поглядом кожну машину, що проїжджала повз.

Коли вони ступили на шкільне подвір’я, перше, що кинулося у вічі — порожнеча на звичному місці. Чорний джип Арчі, який зазвичай стояв на центральній парковці, наче пам'ятник його самовпевненості, був відсутній. Не було ні Ліама з його важким, вивчаючим поглядом, ні Арчі з його зухвалим сміхом. Бенджамін, який і раніше не надто часто з'являвся на уроках, теж зник.

— Де вони? — прошепотіла Лорен, нервово поправляючи високий комір своєї кофти, що прикривав слід від укусу. — Це затишшя мені не подобається.

— Можливо, Маркус тримає їх на короткому повідку після вчорашнього фіаско в маєтку, — буркнула Роуз, хоча її очі видавали тривогу. — Йдемо, скоро дзвінок.

Першим уроком була хімія. Клас наповнювався гулом голосів, звуками підручників, що падали на столи, і запахом крейди. Містер Гарріс, літній чоловік у пожовклому халаті, вже готував колби для лабораторної роботи.

Мія сіла за останню парту, намагаючись ігнорувати те, як срібло в її жилах реагує на металеві інструменти на вчительському столі. Вона відчувала структуру кожної сполуки, наче знання Провідника давали їй змогу бачити молекули без мікроскопа. Поруч сиділа Лорен. Її очі були спрямовані у вікно, на лінію лісу, що починалася відразу за стадіоном.

— Лорен, — пошепки покликала Мія. — Ти в порядку?

Лорен не відповіла. Вона чула щось, чого не чули інші: далеке завивання вітру в соснах, яке здавалося їй чиїмось пошептом. Її новий слух перетворював звичайний урок на какофонію звуків.

— Міс Браун! — голос містера Гарріса розрізав тишу, змусивши Лорен здригнутися.

Вчитель стояв прямо перед їхньою партою, постукуючи вказівкою по столу.

— Я розумію, що вид із вікна набагато цікавіший за періодичну таблицю, але ваші оцінки останнього місяця не залишають простору для мрій. Якщо ви не зосередитеся на реакції окиснення, яку ми зараз розбираємо, я буду змушений призначити вам додаткові години після школи. Ви мене чуєте?

Лорен різко повернула голову. На мить її зіниці розширилися, ставши майже повністю чорними, і в їхній глибині блиснуло срібне кільце. Містер Гарріс мимоволі відступив на крок, збентежений силою її погляду.

— Так, сер, — глухо відповіла Лорен, зусиллям волі змушуючи очі повернутися до норми. — Окиснення. Я зрозуміла.

Мія непомітно стиснула руку подруги під столом. Її дотик був прохолодним і заспокійливим, він наче "заземлив" дику енергію Лорен, повертаючи її в реальність шкільного класу.

Раптом двері кабінету відчинилися, і всередину увійшов директор Міллер. Його обличчя було урочистим, але в очах читалося легке здивування. За ним йшли двоє молодих людей, які миттєво прикували до себе увагу всього класу.

— Вибачте за перешкоду, містере Гарріс, — почав директор. — У нас сьогодні несподіване поповнення. До нашого міста переїхали дві родини з сусіднього округу, і ці учні приєднаються до вашого курсу.

Мія відчула, як її Серце Провідника дало потужний поштовх. Від новачків віяло такою знайомою енергією, що вона ледь не підхопилася з місця.

— Це Алекс та його сестра Блер, -  представив директор першу пару.

Алекс був високим, із серйозним обличчям та глибокими сірими очима. Міра, тендітна дівчина з довгим темним волоссям, трималася трохи позаду брата, але її погляд був гострим, як у сокола.

— А це їхні друзі, Нік та Джонатан, — додав Міллер.

Ці двоє виглядали простіше, але в їхніх рухах відчувалася та сама звіряча грація, яка була у Роуз.

У класі запала тиша. Новачки не дивилися на вчителя чи на директора. Всі четверо одночасно повернули голови в бік останньої парти, де сиділа Мія. Це не був просто погляд — це було визнання. Вони відчули Провідника.

Алекс ледь помітно кивнув Міі, і вона відчула, як через простір класу до неї долинуло відчуття полегшення та надії. Вони прийшли не до школи. Вони прийшли до неї, тікаючи від того, що насувалося на їхні рідні міста.

— Сідайте на вільні місця, — сухо кинув містер Гарріс, повертаючись до дошки. — Ми зупинилися на каталізаторах.

Шкільна їдальня Рейнфорда наповнилася звичним гуркотом підносів, сміхом і запахом піци та хлорованої води. Для звичайних підлітків це був час обговорити плани на вихідні, але для Мії, Роуз і Лорен  це був випробувальний полігон.

Лорен сиділа за їхнім кутовим столиком, стискаючи в руках пластикову пляшку з водою так, що та почала деформуватися. Вона майже не торкалася свого салату. Поруч Роуз повільно пережовувала яблуко, але її очіШкільна їдальня Рейнфорда наповнилася звичним гуркотом підносів, сміхом і запахом піци та хлорованої води. Для звичайних підлітків це був час обговорити плани на вихідні, але для Мії, Роуз і Лорен Вайт це був випробувальний полігон.

Лорен сиділа за їхнім кутовим столиком, стискаючи в руках пластикову пляшку з водою так, що та почала деформуватися. Вона майже не торкалася свого салату. Поруч Роуз повільно пережовувала яблуко, але її очі постійно рухалися, відстежуючи кожну фігуру в натовпі.

— Вони тут, — тихо мовила Роуз, ледь помітним кивком вказавши на двері.

У їдальню увійшли новачки. Алекс і його сестра Блер йшли попереду. Алекс виглядав як людина, що звикла нести відповідальність за інших — його плечі були напружені, а погляд сканував приміщення на предмет виходів. Блер, з її гострими вилицями та темним волоссям, трималася з витонченою холодністю. За ними йшли Нік та Джо. Джо був вищим і міцнішим, він постійно озирався назад, наче очікував нападу зі спини.

Вони не взяли підносів. Вони просто зупинилися посеред залу, виглядаючи як чужорідні тіла в цьому океані підліткової легковажності.