Викид срібла

Будинок Альваресів стояв глибоко в лісі — стара двоповерхова будівля з темного дерева, яку вони орендували на околиці. Тут не було чути шуму міста, лише шелест вікових сосен та далеке виття вітру.

Усередині панувала напівтемрява, розбавлена лише світлом вогню в каміні. Ліам сидів у кріслі, розклавши на столі карту заповідника, але його думки були далеко від топографічних позначок. Арчі розвалився на дивані, підкидаючи в повітрі невеликий ніж, а Бенджамін стояв біля вікна, вдивляючись у ніч.

— Ти перейшов межу, Арчі, — голос Ліама був спокійним, але в ньому відчувалася сталь. — Твій «жарт» на Скелях міг зірвати все. Батько чітко сказав: ми маємо діяти обережно.

Арчі спритно перехопив ніж за лезо і виклично глянув на старшого брата.

— Та годі тобі, Ліаме. Вони просто дівчата. Лорен уже в мене в кишені — вона бачить те, що хоче бачити. А Мія... вона навіть не знає, що вона таке. Її пульс так солодко пахне сріблом, що в мене ікла чешуться щоразу, коли вона дихає поруч.

— Вона — Стерлінг, — відрізав Бенджамін, не повертаючись. — І якщо вона прокинеться раніше, ніж ми закріпимося в Рейнфорді, її сила випалить нас із цього лісу. Я бачив, як вона торкнулася Каменя Межі. Камінь відповів їй.

Ліам підвівся і підійшов до каміна.

— Саме тому ми маємо діяти інакше. Арчі, ти продовжуєш займатися Лорен, але без цих твоїх хижих витівок. Вона наш ключ до людської частини міста. Бен, ти повинен бути поруч із Мією. Вона має довіряти тобі більше, ніж власним батькам, коли правда випливе назовні.

— А що з Блеквудами? — запитав Бен, нарешті повернувшись. Його очі в світлі каміна здавалися розплавленим золотом. — Роуз відчула нас у перший же день. Її мати, Елайза, не дасть нам спокою.

Ліам на мить завагався, згадуючи бліде обличчя Роуз і те, як її вовк затих під його поглядом.

— Роуз — моя турбота. Клан Молодого Місяця занадто довго був тут одноосібним господарем. Вони ослабли, вони стали майже людьми. Я дам їм шанс приєднатися до нас добровільно.

Арчі сухо засміявся, знову підкидаючи ніж.

— Добровільно? Блеквуди радше перегризуть собі горлянки, ніж підуть за Альваресами. Ти просто занадто довго дивився в очі цій маленькій вовчиці, брате. Обережно, щоб вона не вкусила тебе першою.

— Усім спати, — коротко кинув Ліам, перериваючи суперечку. — Завтра Повня Порожнечі. Перша з трьох. Якщо Мія Девіс відчує поклик крові завтра вночі, ми маємо бути поруч, щоб вона не наробила дурниць.

Брати розійшлися по кімнатах, але в старому будинку ще довго не згасало відчуття тривоги. Кожен із них мав свій план, і кожен із них приховував щось від інших.

Наступного ранку в школі атмосфера була густою, як кисіль. Починався день першої Повні.

Ранок дня першої Повні видався дивним: небо над Рейнфордом затягнуло важкими свинцевими хмарами, а повітря стало настільки густим, що здавалося, його можна торкнутися руками.

Роуз прийшла до школи раніше за всіх. Вона виглядала втомленою, з темними колами під очима, але в її рухах відчувалася запекла рішучість. У сумці вона стискала три невеликі шкіряні мішечки, наповнені сухою лантаною, сіллю та дрібними крихтами гірського кришталю — старі обереги клану Молодого Місяця, які її мати готувала всю ніч.

Коли Мія та Лорен з’явилися в коридорі, Роуз одразу перехопила їх біля шафок.

— Візьміть це. Не питайте нічого, просто покладіть у кишені й не виймайте до завтрашнього ранку, — вона швидко простягнула дівчатам обереги.

Лорен з цікавістю розв’язала шнурок і зазирнула всередину.

— Ой, Роуз, це пахне як бабусина аптечка! Це що, для захисту від привидів чи від поганих оцінок? — вона засміялася, але, побачивши смертельно серйозне обличчя подруги, сховала мішечок у сумку. — Гаразд, гаразд, буду носити. Якщо це зробить тебе спокійнішою.

Але коли Роуз простягнула оберег Мії, та навіть не ворухнулася. Мія стояла, притулившись до холодної металевої шафки, і її погляд був прикутий до вікна, де за склом гойталися верхівки дерев.

— Міє? Візьми, — наполягала Роуз, підносячи руку ближче.

Мія нарешті подивилася на оберег, і Роуз мимоволі зробила крок назад. Очі Мії були напрочуд ясними, майже прозорими, а її шкіра здавалася наелектризованою.

— Ні, Роуз. Прибери це, — голос Мії звучав низько і впевнено, зовсім не так, як зазвичай. — Від нього йде такий холод... мені здається, він намагається мене загасити.

— Це захист, Міє! Сьогодні Повня Порожнечі. Твій організм... він може зреагувати на неї, — прошепотіла Роуз, намагаючись не привертати уваги інших учнів. — Ти не розумієш, що зараз відбувається з твоїм пульсом.

— Якраз навпаки, — Мія відштовхнулася від шафки. — Я вперше за все життя відчуваю себе... притомною. Ніби я весь цей час спала, а сьогодні хтось увімкнув світло. Мені не потрібні трави, щоб почуватися в безпеці.

Вона пройшла повз Роуз, і та відчула, як від Мії виходить хвиля сухого жару. Це не був жар перевертня — це було щось інше, гостріше, схоже на запах озону перед розрядом блискавки.

Лорен наздогнала Мію біля дверей класу.

— Ого, оце ти її відшила! Що з тобою сьогодні? Ти наче випила десять порцій еспресо. До речі, Арчі написав, що сьогоднішня ніч буде «незабутньою». Може, ми все-таки підемо на ту вечірку в лісі, про яку казав Тайлер?

Мія зупинилася і подивилася на Лорен. Вона бачила кожну дрібницю: як тремтять вії подруги, як швидко б’ється жилка на її шиї.

— Ми підемо в ліс, Лорен. Але не на вечірку. Ми підемо туди, бо ліс кличе нас. Ти хіба не чуєш?

Лорен злякано моргнула.

— Е-е... ні. Я чую тільки, як дзвонить дзвінок на перший урок.

З іншого кінця коридору за цією сценою спостерігав Бенджамін. Він бачив, що амулет Роуз не подіяв на Мію, і на його обличчі з’явилася ледь помітна тривожна посмішка. Срібло почало прокидатися, і тепер ніхто — навіть клан Альваресів — не знав, чи зможуть вони втримати цю силу під контролем. 

Урок почався, але думки дівчат були далеко від навчання.