Глава 15

Глава15: Новий початок

​Тиждень після воскресіння.

​Кірен стояв біля вікна мого кабінету й дивився на місто. За ці дні він так і не звик до нового тіла — занадто високого, занадто могутнього. Кожен рух вимагав концентрації.

​— Як ти? — запитала я, підходячи до нього й обіймаючи зі спини.

​— Дивне відчуття, — він повернувся до мене. — Усе інше. Навіть подих.

*​Якби тебе не було поруч, я б збожеволів.*

​Його думка торкнулася моєї свідомості м’яко, мов погладжування.

*​Я нікуди не дінуся.*

​За ці дні нам довелося навчитися контролювати ментальний зв'язок, що виник після ритуалу воскресіння. Ми не блокували його повністю, але й не дозволяли захопити нас. Це не було схоже на те, як я чула Кірена, коли він був ув’язнений у кинджалі.

​Тепер мій темний принц був відкритою книгою, яку я могла б із задоволенням читати, якби захотіла. 
Але я розуміла, що цього не варто робити, хоча б тому, що сама стала такою ж «книгою» для нього.

​За вікном почулися дитячі голоси. Елі, Мік і Рей гралися на подвір’ї під наглядом Ніри. Усього троє дітей у величезному маєтку, який колись кишів злодіями й убивцями всіх мастей.

​— Занадто тихо тут стало, — зауважив Кірен. — Раніше в цих стінах постійно хтось вештався.

​— Сумуєш за метушнею?

​— Ні, але діти могли б мати більше друзів.

​Стукіт у двері перервав розмову. Посланець від Сірого нагадав, що справи не чекають.

​Ми спустилися в печеру під маєтком, де тепер відбувалися всі серйозні розмови. Кірен ішов слідом, вивчаючи кожен кут, кожну тінь. Схоже, роботу мого охоронця він сприйняв із усією серйозністю.

​Сірий Вовк чекав у підземному кабінеті біля великого дубового столу, який колись давно належав Рейдену. Тепер-то я знала, що Чорний дракон, легендарний голова Гільдії та король Драгонмарка — це одна й та ж особа.

​— Проблеми? — запитала я, квапливо входячи в кабінет.

​— «Залізна Рука» зміцнює позиції. Переманили трьох інформаторів. Пропонують більше грошей.

​— На скільки більше?

​— Удвічі.

​Кірен насупився:

​— Звідки в них такі кошти?

​— Гарне запитання, — погодилася я. — Дізнайся джерело їхнього фінансування. І знайди спосіб його перекрити.

*​Ти жорстока,* — зазначив Кірен без осуду.
*​У цьому світі інакше не вижити.*

***

​Місяць потому.

​— Кіаро, мені треба сходити до майстра Торіна, — сказала Елі, зазираючи в кабінет.

​Кірен підняв голову від книжки:

​— Навіщо тобі коваль, люба?

​— Хочу навчитися робити прикраси. Гарні, як у королеви Рейн.

*​Небезпечно. Краще когось послати з нею.*

​Його тривога накрила мене хвилею через наш зв'язок.

​— Іди, — дозволила я. — Візьми Міка для компанії.

​Елі побігла геть. Кірен підвівся з крісла.

​— Піду проконтролюю.

​— Сядь.

​— Але…

​— Вона впорається.

*​Кіаро, у тебе всюди вороги. Якщо з нею щось станеться…*

*​Замовкни!*

​Я стиснула зуби. Щодня одне й те ж. Він не міг відпустити мене чи дітей ні на хвилину.

​— Кірене, нам треба поговорити.

​— Слухаю.

​— Ти душиш нас, — сказала я прямо.

***

​Ми сиділи в затишному кабінеті в сусідній печері, з каміном, кріслами та книгами.

​Кірен дивився на вогонь, стиснувши щелепи.

​— Коли вас немає поруч, світ немов зникає, — зізнався він нарешті. — Ніби я знову опиняюся в тій сталевій в’язниці кинджала.

​Він прочинив «дверцята» у свої думки, і я відчула холодний панічний жах.

​— Розумію, — сказала я м’якше. — Але не можна ж так жити постійно. Ти перетворюєш наш зв’язок на в’язницю.

​— Ні, не розумієш! — вибухнув він. — Ти не провела місяці в безмовності й забутті, не думала щосекунди, що збожеволієш. Без можливості хоч щось зробити або припинити свої муки…

​Його голос тремтів.

​— Тоді поясни. Я хочу допомогти.

​— Я просто хочу захистити вас!

​— Від чого? Від життя?

​Довге мовчання. Потріскування дров у каміні.

​— Слухай уважно, — продовжила я. — Я кохаю тебе. Але якщо ти триматимеш мене й дітей у клітці, рано чи пізно ми задихнемося. І тоді ти втратиш нас по-справжньому.

​Він підняв на мене очі, в них була справжня паніка.

​— Що ти хочеш, щоб я зробив? Я не можу перестати боятися…

​Розпач.

​— Давай спробуємо поступово. Крок за кроком будемо вчитися довіряти мені, відпускати.

*​Ми впораємося. Разом. Як завжди,* — усміхнулася я йому, і погляд мого принца прояснів.

*​Я спробую*, — прошепотів він подумки. — *Заради вас.*

***

​Три місяці по тому.

​Королева Рейн прийшла в маєток рано-вранці в супроводі двох фрейлін: дракониці Тіалет і дворфійки Рамани, озброєної не гірше за гвардійця, з мечем і в обладунках.

​Кірен зустрів її біля входу, вони тепло обнялися.

​Виглядала вона втомленою, вагітність давалася нелегко.

​За ці місяці я навчилася приборкувати свої ревнощи, бачачи цю дивовижну ельфійку, а Кірен навчився відпускати мене у справах, хоч і ненадовго, адже все ще боровся з тривогою.

​— Кіара вдома? — запитала королева, погладжуючи об'ємний животик, що випирав з-під сукні.

​— У кабінеті. Проходь.

​Я підвелася з-за столу, побачивши її заклопотане обличчя.

​— Що сталося?

​— Потрібна твоя допомога. Вчора вартові знайшли сімох дітей у покинутому будинку неподалік від міста. Батьки померли від болотяної лихоманки. Діти голодують уже тиждень.

​Кірен підійшов ближче:

​— І що ти пропонуєш?

​— Їх нікуди подіти. Кому, як не тобі, знати, що такі, як вони, нікому не потрібні. А в тебе... — Рейн подивилася на мене, — у тебе є місце й можливості.

​Я задумалася. У маєтку й справді було безліч порожніх кімнат. А гроші…

​— Гільдія може їх утримувати?

​— Запросто, — кивнув Кірен. — Після того, як ми перейшли на охорону караванів у Морргрейв, доходи стабільно зростають.

​— Але це не лише їжа й дах, — я втомлено потерла обличчя, передчуваючи ту купу проблем і турбот, яка незабаром ляже на плечі. — Дітей потрібно виховувати, вчити. Готувати до життя. Як?