Глава 11

Глава 11. У серці пітьми

​Біль не відступав. Він пульсував у кістках, скручував нутрощі, наче тисяча крижаних голок одночасно. Кожне нове відлуння благословення Триликої било сильніше, змушуючи м'язи зводити судомою.

Я лежала на холодному камені, вчепившись у руків'я кинджала, і проганяла тремтіння з рук. Ще два-три такі використання — і моє тіло просто не витримає.

*​Кіаро! Ти жива? *— голос Кірена увірвався у свідомість різким, розгубленим скриком.

*​Так, але ненадовго. Благословення богині надто дорого мені обходиться.*

*​Прокляття!* — його відчай ударив сильніше, ніж біль. — *Ти зникла! Я кликав тебе, кричав у порожнечу, а Моррґрейв глушив мій голос. Я думав, що… втратив тебе.*

​Цей страх, чистий і всепоглинаючий, різонув душу гостріше за будь-який клинок.
Лише тепер, у цій непроглядній темряві, я по-справжньому зрозуміла, що цей зв'язок означає для нього.

​Для мене він був голосом, опорою, тим, хто розділяв мою ношу. А я для нього — єдина ниточка, що пов'язує зі світом. 
Варто мені померти, і в'язень кинджала знову залишиться один у мертвій тиші свого ув'язнення.

*​Пробач,* — подумки прошепотіла я, відчуваючи, як до горла підступає клубок. —  *Підставила нас обох, як самовпевнена дурепа. Якби не благословення…*

*​Досить!* — Кірен різко обірвав потік моїх думок. У його голосі пролунало нетерпіння, лють, спрямована не на мене, а на світ навколо. —  *Не смій звинувачувати себе. Хочеш рвати на шматки — рви Моррґрейв. Ти мусиш вибратися. Задля дітей. Якщо помреш, вони залишаться сиротами. Не дай цьому місту вкрасти тебе.*

​Я заплющила очі, стиснувши зуби до скреготу. Гаряча хвиля його відчаю торкнулася мене, і в цій непроглядній темряві я раптом відчула, як по моїх губах розтягується усмішка.
Він не міг бачити мого обличчя, але я відчувала, як його душа притиснулася до моєї, ділячись теплом, що походило не від тіла, а від його непохитної волі. Це було сильніше за будь-яку магію.

​Камера пахла вогкістю і старою кров'ю. Камінь під долонею був холодним і слизьким на дотик. Я змусила себе підвестися, спираючись на шорстку стіну, і зробила крок до дверей.

Після смерті Таміри охоронні чари ослабли, і зі щілини під дверима пробивалася тонка, тьмяна смужка світла.

Світ за стінами темниці, живий, жорстокий і сповнений пасток, знову кликав мене. І я, міцніше стиснувши руків'я кинджала, зробила перший крок.

Ми йдемо далі. І не смій відставати, мій темний принце.

У моїй голові здригнувся нервовий смішок.

***

​Коридор за дверима тягнувся в обидва кінці, гублячись у темряві. Смолоскипи в нішах горіли дивним голубуватим полум'ям, відкидаючи мінливі тіні. 
Здавалося, вони живі й загрозливо ворушаться.

​Кірен усередині напружився:

*Ти відчуваєш? Моррґрейв ніби живий. Він відчуває нашу присутність, і це йому не до смаку.*

Я перейшла на магічний зір. Пульсуючі нитки магії обплутували стіни й підлогу. Стародавні пастки, підживлені енергією ренегатів, були живими, та реагували на рух і світло. 
Плетіння були хитро сплетені між собою — один невірний дотик — і… краще не думати.

​Я пішла наліво, туди, звідки долинали стогони. Але за кілька кроків зрозуміла, що щось не так.

Стіни були поцятковані точно таким самим візерунком тріщин, що я вже бачила, а за спиною знову були двері "моєї" камери.

​— Прокляття, — прошепотіла я, відступаючи від дверей. — Зациклений коридор.

*​Просторова аномалія,* — підтвердив Кірен. — *Місто грається з нами. Дивися уважно по боках, тут має бути підказка.*

​Я зупинилася і повільно озирнулася. Нарешті погляд зачепився за зайвий камінчик, що виступав в ідеально викладеному візерунку плит.

​Наступила на нього. Світ навколо здригнувся, немов розбите дзеркало, і коридор випрямився.

*​Добре. Ти швидко помітила,* — тихо сказав Кірен.

​Новий коридор був ширший. Стіни вкривало різьблення: дракони, що рвали людські фігурки. Кам'яні кігті й зуби були так тонко деталізовані, що здавалося, жертви й справді кричать від жаху. Стогін став виразнішим, доповнюючи картину.

*​Кірене, а що ти знаєш про магію життя?* — запитала я, проводячи пальцем по вибитій фігурі.

*​Небагато. Це одна з найрідкісніших шкіл. Деякі дракони володіють нею. Чому питаєш?*

​У пам'яті спалахнули слова Богині: "Для створення нового тіла потрібні два маги-ткачі та дракон із магією життя". Моя рішучість зміцніла.

*Заріелла потрібна нам. Я зроблю все, щоб доставити її живою в храм.*

***

​Спуск до сходів був вузьким. Підлога просякнута старою магією, що реагувала на вагу й рухи. Я йшла, оминаючи пастки, накинувши покрив непомітності, а Кірен спрямовував енергетичні потоки, щоб посилити ефект.

​Нарешті, коридор привів до сходів, що вели вниз. І там, за масивною решіткою, я побачила її.

​Камера була більше схожа на вівтар.

Стародавні руни вкривали стіни, підлогу й стелю, пульсуючи тьмяним червоним світлом. 
У центрі, на кам'яному підвищенні, лежала жінка.

​Колись вона була прекрасною. Довге золотисте волосся, витончені риси обличчя, шкіра, що навіть зараз здавалася ніби підсвіченою зсередини. Але зараз вона була надто худою, надто блідою, а в золотих очах читався нестерпний біль. Маги викачали з неї багато сили і крові.

​— Хто там? — Голос був слабким, але те, що вона досі при свідомості, вселило в мене надію.

​— Заріелло, ми прийшли допомогти. — прошепотіла я, підходячи до ґрат. — Я зараз спробую відчинити замки, тільки не галасуй, нас можуть почути.

​Дракониця підняла голову, уважно подивилася на мене. І раптом очі її розширилися.

​— Ти… ти несеш у собі душу мертвого.

*​Вона відчуває мене,* — здивовано прошепотів Кірен.

​— Так, — чесно відповіла я. — Його звуть Кірен. Його душа замкнена в цьому кинджалі. І мені потрібна твоя допомога, щоб повернути його до життя.

​Заріелла повільно кивнула:

​— Магія життя… Так, я допоможу. Але спочатку потрібно вибратися звідси.