Глава 10

Глава 10: Дорога до Моррґрейва

​Світанок пофарбував небо над Скайхолдом у відтінки рожевого золота, але холодний вітер з гір ніс у собі недобрі передчуття.

Я стояла біля воріт, перевіряючи збрую на спокійній сірій конячці, і намагалася вгамувати тремтіння в руках від усвідомлення того, що сьогодні все може скінчитися.

​— Нервуєш? — Дарен підійшов зі своєю десяткою.

​— Ще б пак.

​Напіворк кивнув із розумінням. Його бійці вишикувалися поруч, мовчазні тіні в пошарпаних плащах, але з доброю зброєю.

У перших лавах стояла моя давня знайома по дитячих іграх, Ніра. Лук висів за плечем, сагайдак був повний стріл. Суворий погляд дівчини не в’язався з тим веселим і відкритим, що я пам’ятала.

​Ельфійка простягнула мені простий шкіряний джгут:

​— На удачу. Від усіх нас.

​Я обв'язала джгут навколо зап'ястя. Шкіра була ще теплою від чужих рук.

​— Спасибі.

*​Вони довіряють тобі, — тихо сказав Кірен, і в його голосі чулася гордість.— Ти змінилася, Кіаро. Стала тією, за ким вони готові йти.*

*​А ти помітив.*

*​Я помічаю в тобі все. Навіть те, чого ти сама про себе не знаєш.*

​Щось тепле заворушилося в грудях. Його слова змушували серце битися частіше.

​— Кіаро.

​Рейн підійшла до мене сама, без почту. Проста сіра сукня, сріблясте волосся заплетене біля скронь у тонкі коси, прикрашені різьбленими орчиними намистинами. На шиї поблискував чорний кіготь химери в срібній оправі, зовсім не королівська прикраса, але вона носила його з такою гідністю, з якою знатні дами носять діаманти.

​— Привези її додому, — сказала вона просто.

​— Заріеллу?

​— Так. — королева торкнулася мого плеча. — Інар мовчить, але я бачу, як він страждає. Прив'язка пари може бути як благословенням, так і прокляттям.

​— Привезу. Обіцяю.

​Біля конов'язі нас чекав сам Інар. Високий, широкоплечий, у похідній шкіряній броні. Кам'яний вираз обличчя і потьмянілі очі, рухи занадто чіткі, занадто контрольовані. Як у людини, що з останніх сил тримається, аби не зламатися.

Мені стало так жаль його, що в очах защеміло. Зусиллям волі мені довелося придушити готові пролитися сльози. 
Ще чого, Тіньовий король, що ридає від жалісті,  що може бути гірше.

​— Готовий? — запитала я.

​— Так, — відповів він тихо. — Готовий іти за нею.

​У голосі не було ні погроз, ні клятв помсти.

Лише порожнеча, яка була страшнішою за будь-який гнів.

*​Він на межі, — прошепотів Кірен. Біль прив'язки його вбиває.*

*​Знаю. Тому треба поспішати.*

*​Кіаро... я боюся.*

*​Чого?*

​*Що втрачу тебе, так і не сказавши... *

​Моє серце завмерло.

Довга пауза. Потім, ледь чутно:

*​Ти стала для мене більшим, ніж просто союзник, що допомагає мені відчути себе живим. Будь обережна, прошу тебе...*

Я промовчала, бо не знала, що відповісти. «Будь обережна», — передражнила його подумки, ніби чекала не цих слів, а чогось іншого.

​Рейден з'явився останнім, коли сонце вже піднялося над обрієм. За ним ішов капітан королівської гвардії, суворий чоловік із сивими скронями.

​— Маркус командуватиме основними силами, — сказав король. — Двісті людей підуть головною дорогою, створять видимість лобового штурму.

​— А ми? — запитав Дарен.

​— Ми п'ятеро йдемо гірськими стежками. — Рейден розгорнув мапу. — Вийдемо до Моррґрейва з тилу, поки вони готуватимуться до облоги.

​— Небезпечно, — зауважив капітан. — Якщо щось піде не так...

​— Завжди може піти щось не так. Ми будемо готові до цього.

​Маркус подивився на мага з розумінням і кивнув:

​— Удачі, мілорде.

*​Мені не подобається цей план*, — сказав Кірен, коли ми рушили в дорогу.

*​Чому?*

*​Занадто багато всього, що може піти не так. А якщо з тобою щось трапиться...* — Голос зірвався. — *Я не витримаю цього, Кіаро. Не знову.*

*​Гей, усе буде добре, правда ж? Не турбуйся за мене. Я не збираюся ризикувати, мене чекають удома діти, забув?*

*​Ні,* — посміхнувся Кірен усередині, обдавши мене теплим лоскотливим примарним подихом, — *Я боюся, що втрачу тебе, навіть не дізнавшись, чи змогла б ти... чи змогла б полюбити привида...*

​Подих перехопило. Кірен щойно зізнався мені в коханні?
Принц, некромант і вампір. І я, сирота з Мідного кварталу в нижньому місті...

*​Ти не привид.*

*​Для всього світу - так. Голос у кинджалі. У мене немає тіла, яким я міг би тебе обійняти. Немає губ, щоб поцілувати. Немає...*

*​Кірене.*

*​Вибач. Не мав цього казати. Знаю, що ти погодилася допомогти мені через жалість...*

*​Через жалість? * — У мені спалахнуло щось гаряче. — *Ти думаєш, що я через жалість готова пов'язати з тобою все життя?*

*​А хіба не так? Трилика сказала - зв'язок буде вічним. Навіть коли я поверну тіло, ми залишимося зв'язані. А що як ти зустрінеш когось іншого? Що як захочеш любити, але не зможеш, бо прив'язана до мене?*

​Я зупинила коня, заплющила очі, поклала руку на руків'я кинджала.

*​Послухай мене уважно. Я погодилася не через жалість. Я погодилася, тому що... тому що ти став мені дорогий. Дуже дорогий.*

*​Кіаро...*

*​Не перебивай. Так, я не знаю, що між нами буде, коли ти повернеш тіло. Не знаю, на що перетвориться цей зв'язок. Але давай не будемо загадувати? Давай пройдемо цей шлях і подивимося, що там у кінці. Разом.*

​Тепло розлилося по грудях, не моє, його. Радість, надія, ніжність.

*​Ти дивовижна,* — прошепотів він. — * І я... Я люблю тебе. Хоча й не сподіваюся, що ти відповіси мені взаємністю.*

​Сльози навернулися на очі. Добре, що інші їхали попереду.

*​А якщо відповім?*

*​Тоді я буду найщасливішим привидом у світі.*

***

​Через годину ми звернули з торговельного шляху на вузьку гірську стежку.
Відразу стало холодніше й тихіше. Мертва, лячна тиша.

​Дерева по боках стояли голі, з почорнілими стовбурами й сухими гілками, схожими на кістляві пальці. Трава під копитами хрустіла. Жовта, ламка, немов висушена якимось прокляттям. У повітрі висів запах тління, солодкуватий, нудотний, який неможливо було перебити нічим.