Глава 2.

Глава 2. Ціна знання

​У ніч після крадіжки.

​Горище знайшлося випадково. Будинок біля західної стіни, вікна забиті дошками, дах провалився, і крізь прогалини прозирали холодні зірки.

Усередині пахло гниллю та мишами. 
Я втягнула себе по рипучих сходах, затиснувши кинджал у кулаці так міцно, що аж кісточки побіліли.

​Голос мовчав, відколи я покинула дахи нижнього міста.

​Я впала на старі мішки, здійнявши хмару пилу. Колись у них було борошно, тепер сама труха. 
У носі засвербіло.
Сльози підступили до горла, але я проковтнула їх. Не зараз. Діти чекають удома.
​А я сиджу тут із проклятим шматком заліза і божеволію.

​— Ну ж бо, — прошепотіла я, дивлячись на клинок. Орочі руни були темними, але під ними щось билося, пульсувало, наче чуже серце в моїх руках. — Скажи хоч слово.

​Тиша. Лише скрип дошок унизу. Може, щури, а може, й варта. Я так стомилася, що було однаково.

​— Я тут.

​Голос був тихим. Обережним. Ніби боявся мене сполохати.

Від цього звуку в моїй уяві по хребту пробігли мурашки.

​Я підскочила, стиснувши руків’я. Пальці оніміли, кинджал ледь не вислизнув із вологої долоні.

​— Де ти був?

​— Поруч. Ти була… крихкою. Не хотів зламати те, що лишилося.

Щось у його тоні змусило мене здригнутися. Турбота? Від артефактної зброї?
У горлі пересохло.

​— Ти в кинджалі?

​— Так. І ні. Це… складно.

​Клинок здригнувся в руках, і я відчула тепло, наче від живої шкіри. У скронях стукотіло, ніби хтось вбивав цвяхи зсередини.

Нитки навколо мене, тонкі срібні лінії, які я бачила з дитинства, затремтіли. Потемніли. Ніби кинджал пив їхній колір і силу.

​— Хто ти? — видихнула я.

​На секунду в лезі майнуло відображення. Не моє. Чоловіче обличчя, гострі вилиці, темні очі, сповнені такого болю, що серце стиснулося.

​— Я був людиною, — сказав він. — Магом. Кимось важливим. Тепер я — це.

Він вимовив останнє слово з такою гіркотою, від якої хотілося плакати.

​— У тебе є ім’я?

​Пауза. Довга, важка, як туга за забутим минулим.

​— Кірен.

​— Гарне ім’я, — сказала я і раптом зрозуміла, що кажу правду. — А я — Кіара.

— Кіарра, — повторив він, і моє ім’я прозвучало як щось дорогоцінне, що він боїться розбити. — Кіаррра… Як довго я не чув живого голосу. Як довго ніхто не міг мене почути й відповісти…

— Ти мертвий?

— Не зовсім.

​У його голосі майнула гірка посмішка.

​— Цей кинджал  моя в’язниця. Я не знаю, скільки часу провів у ньому. Я кричав, але мене ніхто не міг почути… поки ти не взяла його в руки. Твоя магія, вона як світло після нескінченної ночі. Як свіжий потік.

Щось у його тоні змусило мене почервоніти. Я опустила погляд, але кинджал пульсував тепліше, ніби відгукуючись на мої емоції.

​Раптом кров відхлинула від обличчя. Я згадала це слово. Філактерія. Кеш розповідав мені про такі артефакти. Вони п’ють душі, тримають їх, висмоктують їхню силу.

​— Ти годуєшся мною, — прошепотіла я.

​— Кинджал годується. Твоєю кров’ю. Твоєю магією. Ти ж відчуваєш, як слабшаєш, коли тримаєш його в руці?

​Відчувала. Голова паморочилася, ніби я втратила багато крові, але поріз же був на кілька крапель. Я спробувала встати, і ноги підкосилися. Нитки магії навколо стали зовсім темними, майже чорними.

​— Чудово, — прошипіла я. — Значить, я згину не від руки Змія, а від твого проклятого кинджала.

​— Не обов’язково.

​— Що?

​— Я можу допомогти. Навчити тебе контролювати зв’язок. Використовувати його. Але тобі доведеться мені довіряти.

​Я посміхнулася. Коротко, зло, з присмаком крові в роті.

​— Довіряти? Духу з кинджала? Ти хочеш моє тіло, так? Захопити його, як у казці про одержимого?

​— Хочу вижити, — сказав він тихіше. — Як і ти заради своїх дітей.

​Згадка про дітей подіяла, як удар. Як він дізнався?..

​— Я бачу твої думки, — відповів він на невисловлене запитання. — Іноді. Мік, Рей, Елі. Ти думаєш про них постійно. Мік із порізаними пальцями, Рей, який став занадто худим, Елі боїться темряви, відколи ти почала йти ночами. Вони бояться тебе втратити.

​— Не лізь мені в голову!

​— Я не лізу. Ми пов’язані. Кинджал… він робить нас єдиним цілим. Доки ти торкаєшся його.

​Від цих слів по спині пробіг холод.

​— Що значить «єдиним цілим»?

​Він не відповів одразу. А коли заговорив, голос став м’якшим.

​— Це складно пояснити. Нас ніби сплітає разом, коли артефакт у твоїх руках. Твоя магія нагадує мені її. Мага-ткача, яку я знав. Вона теж була впертою. — У його голосі з’явилася болюча ніжність. — Шкода, обрала не мене.

​— Як її звали? — чомусь запитала я, виявляючи невластиву мені цікавість.

​— Рейн. — Ім’я прозвучало, як молитва і прощання одночасно. — Королева Рейн. Тепер вона належить іншому. Назавжди.

У його словах був такий біль, що мені захотілося простягнути руку, втішити. Але ж це безумство — втішати дух, замкнений у кинджалі?

​Королева? Та, що побудувала «Сади Семіраміди»? Та, чиє весілля з королем драконів послугувало прикриттям для моєї крадіжки сьогодні? Чи вже вчора?.. І хто ж ти в біса такий, Кірен?

​— Я не вона, — сказала я м’якше, ніж збиралася. — У мене є діти. Я не граю в героїв. Я просто намагаюся вижити.

— Але ти сильна, — прошепотів він, і в його голосі з’явилося щось нове. Захоплення? — Твоя магія… Вона жива й тепла. Я відчуваю її навіть крізь кинджал. Вона як… як дім, якого я позбувся.

Моє серце пропустило удар.  Стільки голоду за людським теплом в його словах, що захотілося обійняти.

​— Тоді робимо те, що ми вміємо найкраще, — сказав він. — Виживати. Разом. Я знаю багато чого. Знаю чари, які тобі допоможуть. Навчу захищатися. Навчу вбивати тих, хто загрожує твоїм дітям.

​— А натомість?

​— Натомість ти дозволиш мені жити. Через тебе. Поруч із тобою.

​— Як паразит.

​— Як союзник.

​Я подивилася в стелю, на зорі, що виднілися крізь провали. Десь там, у мансарді біля Нижнього ринку, мої діти чекали на мене. Голодні, налякані, але живі.