Рейн 3. Кинджал тіней

Глава 1.

Рейн 3. Кинджал Тіней.


​Пролог

​Скайхолд вночі ставав іншим. Вежі з білого каменю мерехтіли сріблом під зорями, магічні ліхтарі розцвічували вулиці синім світлом, а над морем клубочився перламутровий туман.
У найглухішу годину перед світанком місто поринало у сон, але тиша була оманливою.

​Я втислася в димохід на даху бляшаної крамниці в Нижньому Місті, затуливши рота долонею, щоб приховати важке дихання. 
З глибокого порізу на лівій руці повільно сочилася кров.
Кинджал у правій здавався живим. Холодний, темний, чужий, він поранив мене. Щось забрав і щось залишив натомість.

​Скільки я тут сиджу? Хвилину? Годину?
Час розтягувався, мов струна перед розривом.

​Кинджал ледь помітно тремтів. Або тремтіла я.

​— Ти змогла пройти захист королівської стіни, — пролунав голос. Хрипкий, надломлений, немов його власник кричав у порожнечу цілу вічність.

​Я здригнулася й озирнулася. Нікого. Голос звучав не у вухах, він походив зсередини, з кісток, із самого повітря навколо.

​Він з'явився ще в лабіринті драконячих стін, коли я, майже непритомніючи, навмання проривалася крізь останній бар'єр стіни-скарбниці з білого мармуру. 
Тоді він підказав слабкі місця в захисті, яких я ніколи б не помітила ззовні. Тоді я думала, що божеволію.

​— Ти вкрала більше, ніж думаєш. Тепер ми пов'язані, — знову промовив голос. Чоловічий, спокійний і низький.

​Я не знала, хто він. Що він. Але без нього лишилася б попелом на білому мармурі.

​Сім днів тому Змій, голова гільдії тіней дав мені завдання: вкрасти з королівської стіни будь-який предмет. Що завгодно. 
Тоді діти залишаться в безпеці.

​Він знав, що це самогубство.

​Я теж знала.

​Але зараз сиділа на даху, обнявши пічну трубу, і стискала темний артефакт, як неспростовний доказ неможливого.

​— Вони йдуть, — тихіше промовив голос. — Якщо хочеш вижити, рухайся.

​Внизу на бруківці залунали кроки. Грубі голоси. Один владний і гнівний:

​— Він десь поруч. Перевіряйте дахи.

​Над містом промайнула тінь дракона.

Королівська варта. Такі не літають без серйозної причини. Хтось виявив пролом у захисті, відчув крадіжку.

​Я притиснула кинджал до грудей. Він обпікав холодом навіть крізь тканину, пульсував у такт серцебиттю. Темний артефакт, від якого віяло стародавньою небезпекою. Але він говорив зі мною. І я, чомусь, йому вірила.

​Перед очима спалахнули обличчя: Елі, Мік, Рей.
​Мої діти чекали. Їм потрібен був хліб, а не прокляті артефакти й смертельні завдання.

​— Не знаю, хто ти, — прошепотів голос у моїй голові. — Але якщо хочеш вижити, довірся мені.

​Я повільно піднялася. Над дахами простягалося вугільно-чорне небо, припорошене димом, туманом і розцвічене зорями. Внизу бродили вороги.

​Вдихнула на повні груди.

​— Не підведи мене, — шепнула голосу.

​І стрибнула в ніч.

​Глава 1 Ціна виживання.

​Тиждень тому

​Останні гроші скінчилися в середу.

Я перерахувала мідяки втретє, сподіваючись на диво, але їх не побільшало. На хліб вистачить днів на три, якщо економити. На молоко для Елі ще максимум на два.

​Дощ мрячив зранку, перетворюючи немощені вулиці Нижнього Міста на брудне місиво.

Я стояла біля вікна нашої мансарди й дивилася на дахи, вкриті серпанком. Десь там, у лабіринті провулків і глухих кутів, мала знайтися робота. Будь-яка робота.

​— Кір, — покликав Мік з-за столу, де намагався полагодити порваний черевик. — Може, спробуєш на ринку? Чув, що торговці рибою шукають вантажників.

​— Жінок туди не беруть, — відповіла, не обертаючись. — Та й платять копійки.

​— А що тоді?

​Я знала відповідь, але не хотіла її вимовляти.
Не при малечі.

​— Посидь тут, — сказала, натягуючи плащ. — Я вийду, подивлюся.

​— Куди?

​Я не відповіла. Мік був розумним хлопчиком, він і так усе розумів.

***

​Гільдія тіней розташовувалася в старому маєтку торговця шовком. Чотири поверхи потемнілого каменю, вузькі вікна, залізні ґрати.

Колись тут пахло дорогими тканинами та спеціями. Тепер тягнуло тютюном, потом і страхом.

​Охоронці біля входу, два мордовороти, оглянули мене без інтересу й пропустили всередину.

​У головній залі юрмилися злодії всіх мастей. Кишенькові, ведмежатники, фальшивомонетники. Хтось грав у кістки в кутку, хтось тихо торгувався з посередниками. Звичайний день у звичайній злочинній організації.

​Розмови не затихли, коли я з'явилася, але я відчувала цікаві погляди. Самотня дівчина в гільдії не рідкість, але все одно привід для інтересу.

​Слуга в золотому камзолі підійшов з ввічливою усмішкою:

​— Шукаєте когось конкретного, пані?

​— Хочу поговорити з головою гільдії. Щодо роботи.

​Він кивнув і вказав на сходи:

​— Другий поверх, двері зі срібною змією. Але зараз Змій зайнятий. Зачекаєте чи зайдете пізніше?

​— Зачекаю.

​Через пів години мене пропустили до кабінету.

Масивні двері з чорного дерева прикрашала срібна змія - особистий герб голови гільдії.

​За письмовим столом сидів чоловік років тридцяти з невеликим. Темне волосся, тонкі риси обличчя, дорогий одяг. Виглядав швидше як торговець або дрібний аристократ, ніж ватажок злодіїв. Біля каміна розташувалися ще четверо на м'яких кріслах, судячи з вигляду, старші члени гільдії.

​— Змій, — відрекомендувався він, піднімаючи погляд від документів. — А ти?

​— Кіара. Хочу вступити до гільдії.

​— Одразу до діла. — Змій відкинувся в кріслі. — Що вмієш?

​— Лазити по дахах. Відкривати замки. Обходити варту.

​— Працювала раніше?

​— Одиначкою. Дрібні крадіжки.

​Він кивнув і встав з-за столу. Підійшов до мене, вивчаючим поглядом оглянув з голови до ніг. Я стояла нерухомо, зустрічаючи його погляд.

​— Гарна, — неголосно сказав він, ніби розмірковуючи вголос. — Розумні очі. І горда, це видно одразу.

​Біля каміна хтось хмикнув. Я відчула, як напружилася атмосфера в кімнаті.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше