Глава 26. Привиди минулого

Глава 26. Привиди минулого

— Що робить у Скайхолді король Іліарра? — Ґудзик вислизнув із пальців. Я спробувала знову, але руки не слухалися.

— Нічого хорошого, — відповів Рейден, пристібаючи меч. — Алвер не та людина, яка робить ввічливі візити.

Особливо після того, що сталося в Арконі. Особливо після того, як я поставила його на місце перед усім двором і зникла крізь портал.  Знаючи, що його син…

Боги, як же я не хочу цієї розмови.

Шлунок стиснувся в холодний вузол. Я згадала останні слова Кірена, його попіл на моїх долонях.
Алвер мав знати. І якщо він тут, значить, настав час відповідати.

— Алвер знає, — похитав головою Рейден. — У нього найкращі розвідники на континенті.

— Тоді чому він не привів більшу  армію?

— Тому що поки не впевнений. Але щойно переконається…

Щойно дізнається правду про Кірена, усе зміниться.

Я підійшла до вікна і визирнула у двір. Слуги поспішали до кухонь, вартові міняли караул. Звичайний ранок, що міг стати останнім мирним днем для Скайхолда.

— Рейн, — покликав мене Рейден. — Хоч би що сталося, ми впораємося.

— Разом? — запитала я, обернувшись.

— Разом.

***

Ми спустилися у двір якраз вчасно, щоб побачити, як королівська процесія входить у головні ворота.

Червоні знамена із золотим грифоном майоріли на вітрі, занадто яскраві, занадто урочисті для візиту ввічливості. Шістдесят кінних лицарів у блискучих обладунках. Карета, прикрашена золотом і самоцвітами.

І в центрі всієї цієї показної пишноти  сам Алвер Вейріс.

Ох, як же він змінився.

Сиві пасма пробилися крізь темне волосся, немов перший сніг на чорній землі. Очі потемніли, втративши ту іскорку, яку я пам’ятала із зимового балу в академії. Плечі трималися прямо, але я бачила втому в кожному його русі.

Він спішився з королівською грацією, але його погляд метався по двору, оцінюючи укріплення, рахуючи вартових. 
Людина, яка прийшла в лігво ворога й не знає, чи повернеться додому.

Все-таки він пам’ятає, з ким має справу.

Його погляд знайшов мене в натовпі тих, хто зустрічав  кортеж, і завмер. Довгий, вивчаючий, сповнений такого холоду, що я мимоволі відступила.

— Леді Рейн, — сказав він, наближаючись. Голос звучав рівно, але кожне слово було, як лезо. — Як… несподівано бачити вас знову.

— Ваша Величність, — вклонилася я. — Ласкаво просимо до Скайхолда.

— Дякую за гостинність. — Алвер повернувся до Рейдена, і його маска злегка пом’якшилася. — Ваша Величність. Вибачте за таку… раптову появу.

— Король Іліарра завжди бажаний гість, — відповів Рейден, але я чула сталь у його голосі.

— Як люб’язно. — Алвер озирнувся на свою свиту. — Особливо зважаючи на делікатність питання, яке привело мене сюди.

— Якого питання?

— Стосовно мого сина. — Очі Алвера знову знайшли мене. — Кірена.

Навіть птахи замовкли. У дворі повисла тиша, густа, як передгрозове повітря.

— Варто обговорити це в більш приватній обстановці, — запропонував Мор Дракас.

— Так, звісно. — Алвер кивнув. — Якщо ваша величність не заперечує.

— Тронна зала за годину, — вирішив Рейден. — Тільки ми.

— Дякую за розуміння. — Алвер розвернувся до своєї свити. — Розмістіться у відведених покоях. Я приєднаюся до вас пізніше.

Коли процесія зникла за воротами внутрішнього двору, я нарешті змогла вдихнути на повні груди.

— Він знає, — прошепотіла я.

— Підозрює, — поправив Рейден. — Інакше говорив би інакше.

— А шістдесят лицарів? — запитав Мор. — Це не свита, це армія.

— Невелика армія, — посміхнувся Рейден. — Але достатня, щоб показати серйозність намірів.

***

Час тягнувся, наче катування. 
Я намагалася зайнятися справами, але думки кружляли навколо одного: що я скажу Алверу? Як пояснити, що його син загинув через мене? Що він перетворився на монстра заради кохання, якого я не могла йому дати?

— Рейн, — покликав мене Рейден. — Час.

— Я знаю.

— Усе буде добре.

— Ти не можеш цього знати.

— Можу. — Він обійняв мене, і я відчула його тепло, його силу. — Бо ми разом.

***

Тронна зала зустріла нас напруженою тишею.

Алвер уже чекав, стоячи біля вікна й дивлячись на гори.

Без свити та парадного вбрання він здавався меншим, старшим. Просто втомлений батько, який втратив молодшого сина.

— Отже, — сказав він, не обертаючись. У голосі чутно було ледь стримуваний біль. — Поговоримо чесно.

— Слухаємо, — відповів Мор.

— Мій син зник пів року тому. — Алвер повільно обернувся. — Я відправив на його пошуки найкращих магів королівства. Вони доповіли, що востаннє його бачили в прикордонному містечку. Він розпитував про дороги в гори.

— Він міг вирішити помандрувати, — припустила я.

— Але є одна деталь. Кірен дав мені магічну клятву ніколи не перетинати кордон Драґонмарку.

— Клятви іноді...

— Ні, — обірвав він мене. — Таку клятву не можна порушити, залишаючись живим.

— Тоді він міг знайти спосіб...

— Є лише один спосіб. — Алвер зробив крок до нас, і я побачила, як палають його очі. — Перестати бути живим.

Повітря стало важким. Я відчула, як пульс забився у скронях.

— Що ви цим хочете сказати? — запитав Рейден.

— Що мій син або мертвий, або став чимось іншим. — Алвер стиснув кулаки.

— І що з того?

— Я хочу знати правду. — Алвер підійшов ближче. — Усю правду. І я хочу знати, хто в цьому винен.

— Ваша Величність...

Алвер підняв руку, зупиняючи заперечення.

— Три місяці тому на вас було скоєно замах, але вбивця таємниче загинув. Місяць тому в околицях Скайхолда бачили людину, дуже схожу на Кірена.

Він замовк, даючи словам повиснути в повітрі.

— Тиждень тому цієї людини більше не бачили.
— Алвер подивився прямо на мене. —Це збіг обставин?

Він справді знає забагато.

— Ні, — сказала я тихо. — Не збіг.

— Тоді розкажіть мені правду.

Я подивилася на Рейдена. Він ледь помітно кивнув.