Глава 25. Між минулим і майбутнім

Глава 25. Між минулим і майбутнім

— Хочеш побачити решту палацу? — спитав Рейден, коли ми нарешті залишилися наодинці.

Я подивилася на нього з підозрою. Після кількох годин політичних ігор у його голосі відчувалася втома, яку він ретельно приховував від Ради.

— Решту? — перепитала я. — А тронний зал із золотими драконами це ще не все?

— Парадні зали — це театр, — знизав він плечима. — Декорації для враження гостей. Хочеш подивитися на лігво драконів?

Цікаво. Він пропонує мені екскурсію. Після того, як я пів дня провела, переконуючи його родину, що я не самозванка й не шпигунка.

— Веди, — погодилася я. — Тільки якщо побачу підземелля з ланцюгами та скелетами, одразу втечу.

Рейден посміхнувся:

— Підземелля ми залишимо на потім. Спершу родинні портрети.

Ми йшли коридорами, яких я ще не бачила.

Вони ставали все вужчими та затишнішими, що далі ми віддалялися від парадних залів. Жодних позолочених колон чи мармурових статуй.

Звичайні кам’яні стіни, килими з простими візерунками, вікна без вітражів. Немов із палацу ми потрапили до звичайного будинку.

— Тут живе твоя родина? — спитала я.
— Жила, — тихо поправив він. — Тепер тут тільки я. І ти.

У його голосі був такий смуток, що я мимоволі взяла його за руку. Рейден вдячно стиснув мої пальці.

— Ось тут, — він зупинився перед високими дверима з темного дерева. — Родинна галерея. Я… давно сюди не заходив.

— Не обов’язково, — м’яко сказала я. — Якщо тобі важко…

— Ні, — він похитав головою. — Хочу, щоб ти їх побачила.

Двері відчинилися зі скрипом.

Зал був невеликий, але кожен портрет немов випромінював власне світло. Магія консервації працювала бездоганно, і фарби виглядали свіжими, немов художник закінчив роботу вчора.

— Мій батько, — Рейден підійшов до першого портрета. — Король Дарен.

На мене дивився чоловік середніх років із темним волоссям та яскравими очима з помаранчевою райдужкою. Він усміхався, але в очах читалася та сама втома, яку я бачила в Рейдена. Втома влади.

— Схожі, — зауважила я.

— Всі так говорять, — кивнув Рейден. — Він був хорошим королем. Справедливим. Може, занадто справедливим.

— Моя мати, — він вказав на наступний портрет. — Королева Елінор.

Жінка із золотистим волоссям і смішливими очима. У її руках сиділо чорне кошеня з драконячими крильцями. Вона виглядала… живою. Немов зараз засміється і вийде з рамки.

— Вона створювала їх, — сказав Рейден, помітивши мій погляд. — Котів-супутників. Магія життя. Мати казала, що в кожної дитини має бути вірний друг.

— А в тебе є? — спитала я.

— Був, — він сумно посміхнувся. — Норріс. Він помер через десять років після її смерті.
Кажуть, коти-супутники не переживають втрату своєї родини.

— І моя сестра, — голос Рейдена здригнувся. — Лелісан.

Я подивилася на портрет і ледь стримала подих.

Дівчина років двадцяти, з темним волоссям і сірими очима. Красива, як і всі дракони, але в ній було щось особливе. Сила. Впевненість. Я могла уявити, як вона командує армією або веде переговори з послами.

— Вона мала стати королевою, — сказав Рейден. — Була старшою, мудрішою. Краще підходила для трону.

— Що сталося? — спитала я тихо.

— Облога Скайхолда, — він відвернувся від портрета. — Сто років тому. Ельфи вирішили, що час покінчити з драконами раз і назавжди.

Рейден підійшов до вікна, дивлячись у сад.

— Вони прийшли з величезною армією.
Найкращі воїни, найкращі маги. Обложили наше місто. Батько міг би полетіти, перетворившись на дракона, відвіз би нас усіх у безпечне місце. Але він не міг залишити жителів.

— Він залишився захищати місто? — спитала я.

— Вони всі залишилися, — кивнув він. — Батько, мати, сестра, інші родичі. Билися на стінах, у перших рядах. Показували приклад. А мене… мене замкнули в бібліотеці.

— Замкнули?

— Батько наклав на мене заклинання знерухомлення, — голос Рейдена став зовсім тихим. — Сказав, що я надто молодий, що королівська лінія не повинна перерватися. Я не міг рухатися, не міг допомогти їм. Тільки слухав звуки битви й молився, щоб вони вижили.

Я на секунду заплющила очі, відчувши через зв'язок відгомін того давнього болю і захлинулася від бажання обійняти його.

— Заклинання розвіялося з його смертю, — продовжив він. — Я вирвався з бібліотеки, але було вже пізно. Дракони перемогли, ельфи відступили. Але батько, мати і сестра загинули на самому початку облоги. Вони були на вістрі атаки, прийняли основний удар на себе.

Я підійшла до нього, обійняла за плечі. Рейден не опирався, притулився до мене.

— Мені було шістнадцять, — сказав він. — І я не зміг їх врятувати. Не зміг навіть спробувати.

— Ти не міг нічого змінити, — сказала я. — Якби ти був там, то загинув би разом з ними.

— Іноді я думаю, що це було б краще, — він гірко посміхнувся. — Хлопчисько, який більше цікавився книгами, ніж політикою. І раптом — трон, корона, відповідальність за ціле королівство.

— Але ти впорався, — сказала я. — Королівство не розвалилося.

— Лише завдяки Раді Крил, — він гірко посміхнувся. — Перші десять років вони практично правили замість мене. Я лише підписував укази.

Ось чому він так напружився сьогодні. Ось чому боявся, що мене не приймуть. Для нього схвалення Ради все ще питання виживання.

— Рейден, — я повернула його до себе. — Подивися на мене.

Він підняв очі. У них був такий біль, що серце стиснулося.

— Ти добрий король, — сказала я. — Я бачила, як з тобою говорять люди, дракони. Як тобі довіряють. Драгонмарк на місці і процвітає.

— Ти так думаєш?

— Знаю, — я посміхнулася. — Крім того, якби ти був поганим королем, магічна прив'язка не спрацювала б. Вона ж обирає найкращого партнера, так?

— Напевно, — він теж посміхнувся, але невпевнено. — Хоча ніхто не знає, як вона працює.

Ось воно. Момент істини.

— Рейден, — я взяла його за руки. — Нам потрібно поговорити.