Глава 20. Відкриття Садів Семіраміди

Глава 20. Відкриття Садів Семіраміди

Якщо вчора я лягала спати у веселому настрої, то сьогодні прокинулася на світанку з відчуттям, ніби в шлунку оселився дракон і почав нервово постукувати пазурами по ребрах зсередини.

Той самий день, до якого ми так довго готувалися, настав раптово й невідворотно.

Шерлок сидів на підвіконні, підібгавши хвіст, і спостерігав за моїми метаннями з виразом філософа, що споглядає суєту світу. Жовті очі уважно стежили за тим, як я одягаю нову сукню.

Не криклива, але пам’ятна. Колір застиглої води у сутінках, коли все навколо завмирає в очікуванні. 
Тонка тканина струменіла по тілу, повторюючи кожен рух. Ліф прикрашала срібна вишивка: сплетені листя і метелики, ледь помітні при денному світлі. 
Лише при повороті вони ловили сонячні промені й спалахували. 
Рукави довгі, напівпрозорі, як ранковий туман.

Пояс тримався на витонченій застібці у вигляді гілки з кристалом гірського кришталю.
Артефакт фокусування, що допомагає мислити ясно й чітко. Я сподівалася, що він допоможе впоратися з хвилюванням під час церемонії відкриття.

Що, як усе піде не так? Якщо не прийдуть гості? Якщо я щось забула, не доробила...

Гліфтар на столі раптом ожив, випускаючи тривожне червонувате світло.

Послання від Тома:

"Рейн! Біля Садів натовп. Вони обурюються!"

Серце провалилося кудись в район п’ят. Я активувала артефакт, та відповіла:

"Що відбувається?"

"Консул Мейґрен! Сказав, що це осквернення. Оголосив бойкот."

Мейґрен. Із Ради Крил, голова одного з найстаріших драконячих родів. Якщо він проти нас...

Просто чудово. Вочевидь, день вирішив початися з феєрверку.

"Скільки народу?"

"Тридцять, може більше. Кричать про чужоземну заразу, махають кулаками."

Місяць без сну. Усі наші гроші. Уся репутація команди. На кону стояло абсолютно все.

"Іду", – коротко відповіла я. – "Подивимося на масштаб катастрофи."

***

Консул Мейґрен стояв біля головного входу – високий, сивий дракон, з обличчям надгробного янгола і відповідним виразом очей.

Навколо нього юрмилися торговці зі старого ринку та кілька незадоволених містян. Усі виглядали так, наче їх змусили їсти лимони на сніданок.

– Місто будувалося століттями, – говорив Мейґрен неголосно, але так, щоб кожне слово долітало до останнього ряду слухачів. – У ньому є гармонія, яку нелегко зрозуміти тим, хто виріс серед снігів.

Витончений укол. Ввічливий, майже аристократичний і абсолютно смертельний.

Повітря стало в’язким, як мед. Кожен вдих давався із зусиллям.

Який делікатний спосіб натякнути на моє північне походження. Консул явно брав уроки дипломатії у гадюки.

– Ми не дамо зруйнувати те, що створювали наші предки, – продовжував він урочисто. – Скайхолд не потребує сумнівних експериментів.

Хтось із натовпу підхопив:

– І звідки в неї стільки грошей? Може, отримує від когось за особливі послуги?

Удар у сонячне сплетіння. Усі мої страхи та сумніви останніх місяців увірвалися у свідомість разом. А що, як вони мають рацію? Що, як я справді вискочка з півночі, яка лізе не в свою справу? Руки затремтіли так сильно, що довелося стиснути їх за спиною.

Отакої! Крім усього іншого, тепер ще й репутацію полоскати будемо. Консул безперечно знає, як підняти настрій рано-вранці.

– Що відбувається? – тихо спитав знайомий голос поруч.

Обернулася. Мілан протискувався крізь натовп, за ним Кіра і Тіалет. Усі троє виглядали розгубленими й стривоженими.

– Консул вирішив влаштувати нам теплий прийом, – коротко відповіла я. – Із групою підтримки та святковими гаслами.

– І що тепер? – прошепотіла Тіалет.

Чудове питання. Якщо церемонія зірветься, нас просто змиють. Усі наші плани, усі зусилля...

Але тут я помітила іншу групу людей, драконів та дворфів.

Дурінсон у парадному вбранні, за ним представники гільдій, місцева знать. Вони повільно наближалися з протилежного боку площі, і вирази їхніх облич свідчили про те, що налаштовані вони зовсім не вороже.

Мейґрен теж їх побачив. Обличчя його потемніло ще більше.

– Дурінсоне! – крикнув він. – Невже і ти підтримуєш це... нововведення?

Голова магістрату зупинився за кілька кроків від консула. Дві впливові людини повільно обмінялися поглядами, і повітря між ними заіскрилося від напруги.

– Нововведення? – повільно перепитав Дурінсон, і в його голосі залунали сталеві нотки. – А, по-моєму, леді Рейн створила те, чого нашому місту не вистачало цілі століття.

– Місце зустрічі з чужинцями! – скипів Мейґрен. – Торгівлю сумнівними товарами!

– Місце зустрічі культур, – заперечив дворф. – Можливість не відставати від решти світу.

– Відставати? – Мейґрен випростався на повний зріст. – Ми драконяче місто! Нам не потрібно за кимось гнатися!

Я відчула, як у мені щось клацнуло. Достатньо.

Досить слухати, як обговорюють моє життя, мою роботу, мої мрії, ніби мене тут немає.

– Вибачте, – голосно сказала я, виходячи вперед. – Але я думаю, про мене варто було б запитати мене саму.

Натовп замовк. Мейґрен повільно повернувся до мене, і в його очах майнуло щось схоже на здивування.

– Леді... Рейн. Звісно. Я хотів би з'ясувати...

– Що саме? – перебила я, і власна рішучість здивувала мене саму. – Те, що я з півночі? Це правда. Те, що я не зі старовинного роду драконів? Теж правда. Хочете знати, звідки в мене гроші? Ми заробили їх разом із Ваґаром та нашою командою, коли створили бенкетний дім в Арконі, а потім і тут, у столиці Драґонмарка. Хіба ви не були нашим гостем у "Сезонах" просто неба?

Мейґрен спробував щось сказати, але я не дала йому вставити слово:

— А тепер дозвольте запитати у вас, консуле. Що поганого в тому, щоб дати місту нові можливості? Привабити торговців, ремісників, мандрівників? Показати світові, що Скайхолд — не музей, а живе місто, що розвивається?

— Традиції…— почав він.

— Традиції не повинні ставати оковами,— різко відповіла я. — Мій прийомний батько — один із найкращих магів-мисливців, Майстер Ґрумнар — потомствений будівничий, чиї предки зводили перші будинки Скайхолда. Дурінсон керує магістратом уже багато років. Невже ви вважаєте, що всі вони помиляються, підтримуючи мій проєкт?