Глава 18. Скеля правди

Глава 18. Скеля правди

Королівство Ель'Доріан, землі ельфів

Кабінет Ельміріона Фаенара потопав у тінях. За високими вікнами-арками плавився від спеки день, повітря тремтіло над розпеченим камінням палацових доріжок. 
Але тут, у серці палацу, панувала прохолода: мармурові колони зберігали холод століть, перетворюючись на стовпи зі старого срібла в косих променях західного сонця.

Король ельфів сидів за столом із чорного обсидіану, вирізаним із суцільного каменю тисячу років тому. Перед ним лежав гліфтар, його руни мерехтіли тьмяно-блакитним, немов згасаючі зорі.

Ельміріон розгорнув послання. Слова горіли примарним вогнем:

«Еліан провалився. Ціль жива».

Чотири слова. Як удари кинджала.

Король не моргнув. Не здригнувся. Лише його пальці, довгі, бліді, з нігтями кольору слонової кістки, повільно ковзнули поверхнею персня на вказівному пальці.
Перстень був простим, без каміння та гравіювань. Але коли він торкнувся його, повітря в залі здригнулося, немов по ньому пройшов невидимий бриж.

У центрі кабінету простір зморщився, склався, як папір, і зі складки реальності ступнула висока, прихована тканиною фігура.

Сірий Клинок.

Глибокий капюшон приховував обличчя, залишаючи лише тінь там, де мали бути очі.

Плащ із сірого шовку не шелестів, він рухався безшумно, немов туман. За спиною – тонкий меч у піхвах.

Лаеріс. Кат короля ельфів.

Ельміріон не підвів голови. Голос його був тихий, як шепіт осіннього листя:

— Сімнадцять років тому ти отримав завдання позбутися немовляти. Ти не закінчив роботу.

Пауза розтягнулася між ними, важка, як надгробна плита. У повітрі танцював пил, золотий у променях заходу сонця. Десь у глибині палацу дзюрчала вода – єдиний звук у світі, який раптом став надто тихим.

— Ти повинен виправити свою помилку.

Слова розчинилися в камені, перш ніж встигли стати відлунням. Стіни палацу поглинали звуки, як голодні звірі.

Сірий Клинок мовчав. Капюшон хитнувся ледь помітно, немов кивок привида. Один раз.

Повільно. Розуміюче.

І Лаеріс зник, ніби його й не було.

Ельміріон залишився в кабінеті сам. Гліфтар згас, руни погасли. За вікном догорав день, перетворюючи світ на темне мереживо на зеленому шовку.

Пальці короля знову торкнулися персня так, як торкаються старого болю. Ніби він гладив рану, яка ніколи не загоїться.

***
Ніч була теплою та задушливою. Вежі академії потопали в мареві, над містом шепотіли й переморгувалися зорі. Оглушливо стрекотали цикади десь в академічному саду. Вітер не ворушив ані гілочки, немов теж втомився за день і відпочивав.

У моїй кімнаті було тихо: Шерлок дрімав, згорнувшись клубком біля ніжки крісла, магічні лампи горіли приглушено, створюючи затишну атмосферу спокою. 
Кірен десь блукав у тінях, охороняючи, виглядаючи, нечутний і невидимий, як примарний воїн із давніх сказань.

Я сиділа за письмовим столом, втупившись на розкриту книгу Каель’Вейна. Сторінки, які раніше відгукувалися на дотики, тепер мовчали. Руни, спершу ясні та логічні, перетворилися на хаотичне сплетіння символів.

Навіть із підручником з драконячої мови я не могла зрозуміти ані слова. Наче хтось навмисно змінив структуру письма так, щоб сенс вислизав крізь пальці.

Вдень я попросила допомоги у Тіалет.

Її палець у дрібних лусочках водив гострим нігтиком по рядках, вона морщила чоло, шепотіла фрази драконячою. Але чим далі, тим частіше вона хитала головою.

— Це не класична драконяча. Навіть не один з південних діалектів. Щось древнє. Або особисте… — Вона закрила книгу, погладжуючи палітурку кігтями. — Це послання. Я не розумію, що тут написано. Окремі слова зрозумілі, але сенс…

Я подякувала їй, хоч усередині клекотіло роздратування. Якщо навіть дракониця не в силах зрозуміти, хто тоді допоможе? До Даерана йти не можна. Він би впізнав книгу з академічної бібліотеки, яка не підлягає виносу. І поставив питання, на які я не могла відповісти.

Арден Харан, драконячий посол? 
Але де його шукати? І взагалі, може, він досі в Арконі.

Залишився лише один варіант. Небезпечний. Ненадійний. Але, чорт забирай, єдиний.

А якщо він захоче більшого, ніж просто допомогти, що я відповім?

Думка закрутилася, як петля. І чи вистачить мені духу відмовитися, якщо ціна виявиться надто особистою?

Я вирушила на торгову площу, пройшла знайомою дорогою до затишного будиночка із зеленими дверима, і далі через кухню до підвалу. Стражі безперешкодно пропустили мене, ввічливо вітаючись.

Як мило. Вже своя в дошку.

Тіньовий король сидів за столом, втомлено втупившись у купу паперів. 
Магічний світильник освітлював його обличчя знизу, відкидаючи тіні під очима. Він виглядав змученим. Майже крихким, і це збивало з пантелику більше, ніж луска та кігті.

Коли страж доповів про мій прихід, він підвів голову. І я побачила подив у його очах. Щирий, майже дитячий.

— Рейн? — Він відклав перо, відкинувся в кріслі. — Що привело тебе до мене в таку пізню годину?

А що, у підпільних королів є години прийому?

— Проблема, — сказала я, підходя ближче. — Така, з якою більше нікому допомогти.

Щось здригнулося в повітрі. Не видиме, але відчутне, немов друга тінь заворушилася за його спиною.

Його дракон. Я відчула його: древня сутність прокинулася, зацікавилася.

— Розповідай, — промовив він, і в його голосі пролунала нота, якої не було раніше.

Не поблажливість, не цікавість. Передчуття.

Ну точно, справжній дракон ніколи не пройде повз цікаву історію.

Я дістала книгу Каель’Вейна зі складок артефакторської мантії і поклала на стіл між нами. Шкіряна палітурка здавалася чорною у світлі свічок.

— Початок зрозумілий. А ось з цього місця якась нісенітниця. Тіалет не змогла прочитати. Професора Даерана я питати не можу, він впізнає, звідки у мене книга.

Рейден взяв том, перевернув у руках. І я побачила, як змінилося його обличчя. Подив змінився на впізнавання та тривогу.