Глава 17. Тінь перед світанком

Глава 17. Тінь перед світанком

Тиждень минув в оманливому спокої, що тиснув на плечі важче за будь-яку загрозу. 
Тіньовий Король дотримав слова, і кримінальний світ ніби забув про моє існування.

Та весь цей час під шкірою мовби накопичувалося занепокоєння, липке й огидне, як павутиння в покинутій оселі.

Ага, звісно, забув. Просто тепер мене охороняють професійні вбивці, замість того щоб намагатися вбити. Яке полегшення.

Так, я вільно ходила нічним Скайхолдом, не побоюючись гільдійських душогубів. Але ціною за цей спокій стало постійне відчуття стеження, свербіж у потилиці, липкий погляд невідомих очей. 
Зазвичай їхня присутність відчувалася як фоновий шум.
І я вже почала звикати до нього, поступово перестаючи звертати увагу.

І ось сьогодні пізно ввечері я поверталася з бібліотеки з величезним томом драконячих казок. Поставила собі за мету підтягнути драконячу мову за літо, щоб більше не червоніти перед професором Даераном і щоб украдена книга Каель'Вейна з магії ткачів нарешті розкрила свої секрети.

Між лопаток кольнуло знайоме поколювання.

Погляд хижака, що вивчав, терплячий, наждаком проїхався по моїх мисливських інстинктах, миттєво змушуючи зібратися.

Та ви знущаєтеся! І хто цього разу?

Активувавши плетіння захисту, я обернулася.

Тонкі сріблясті ниті магії обвили мене невидимою мережею, надійною, непомітною для стороннього ока.

Вулиця здавалася порожньою,  але повітря тремтіло від чиєїсь невидимої присутності.

Академічні корпуси занурилися в літню дрімоту, їхні вікна зяяли чорними проваллями. Темрява, тиша, і погляду ні за що зачепитися.

Чудово. Моя охорона вирішила взяти вихідний?

Я пірнула у провулок між корпусами. Важенний том із глухим стуком упав на бруківку. Нічого, хай краще зіпсую підручник, ніж свою дорогоцінну шкірку. А мені потрібні вільні руки зараз.

Холодна цегла стіни вп'ялася в спину. Серце калатало так, що пульс віддавався у скронях.

Тиша, яку порушував лише скрип віконних петель десь угорі.

А потім — кроки. Невпевнені, надто гучні.

З тіні навпроти випливла постать. Високий худорлявий ельф, майже мій ровесник. У руці блиснув синім відблиском кинджал.

По тому, як незграбно він його стискав, стало зрозуміло, що переді мною дилетант.

Шкода, що лезо від цього менш гострим не ставало. 
А ельф, тим часом, жбурнув у мене паралізуюче плетіння і кинувся вперед.

Я простежила поглядом грубі малинові стрічки його магії. 
Невміло сплетені, з купою слабких місць. Дитяча робота. Т
онкі сріблясті ниті моєї магії ковзнули поміж його плетіння, знайшли вразливі вузли й одним точним рухом розв'язали всю конструкцію. 
Його заклинання розсипалося, навіть не торкнувшись мене. І я вже збиралася завдати удару у відповідь...

Але тут сталося непередбачене.

З темряви метнулася тінь, невловима, швидка. Удар у зап'ястя, і кинджал із дзвоном відлетів убік. Потім стрімке захоплення, і ельф опинився притиснутим до стіни, а чиясь рука тримала його за горло. Не тиснучи, так, що невдаха-вбивця міг дихати, але не міг рухатися.

Світ хитнувся. Серце шубовснуло в живіт, і холод пробіг по хребту.

— Кірен?

Силует у темряві застиг. Навіть не бачачи обличчя, я впізнала його за рухами, за нахилом голови, за тим, як він тримав плечі.

— Що ти тут робиш? — видихнула я. — Мені сказали, що ти зник!

Він не відповів. Ельф у його хватці захрипів, намагаючись вирватися.

— Відпусти його, — попросила я, — нікуди він тепер не дінеться.

Кірен розтиснув пальці, і нападник впав на коліна, хапаючи ротом повітря.

Я підійшла ближче, створивши маленьку сферу світла. Достатньо, щоб побачити обличчя полоненого, але не настільки яскраве, щоб привернути зайву увагу.

Молоде обличчя, аристократичні риси, дорогий одяг під зеленою академічною мантією. 
Я його точно десь бачила. В елітному корпусі, серед почту Еліана.

— Ну-бо, друже, — голос мій став діловитим. — Почнемо з простого. Як тебе звуть?

Ельф підняв голову, в очах плескався страх. Він скосив погляд на Кірена, який стояв поруч нерухомою тінню.

— Я... я нічого не скажу, — прохрипів він.

— Ну звісно, — посміхнулася я, — Тільки це навряд чи.

Тонкі сріблясті ниті потягнулися від моїх пальців, майже невидимі в сутінках. Одна з них торкнулася його шиї — не поріз, просто холодок.

Але він здригнувся так, ніби відчув лезо на горлі.

— Слухай, у мене немає часу на ігри. Хто тебе послав?

— Ніхто не посилав, — він спробував удати невинність. — Просто хотів пограбувати...

— Грабіжник зі знерухомлювальним плетінням?
— я посміхнулася. — Та ще й з елітного корпусу, судячи з одягу. Спробуй ще раз.

Ельф зблід. Він не очікував, що я так швидко розкушу його брехню.

— Я... це просто...

— Останній раз питаю ввічливо. — Срібляста нить провела лінію від скроні до підборіддя, залишаючи за собою тонку смужку льоду на шкірі. — Хто тебе послав?

Ельф заметушився очима між мною та Кіреном.

Щось у його погляді змінилося, коли він подивився на мене. Здивування, змішане зі страхом.

Мені довелося натиснути сильніше, ламаючи опір.

— Еліан! — зірвався він. — Мене послав Еліан Фаенар!

Ось воно. Нарешті.

— Продовжуй, — я не змінила тону. — Що саме він хотів?

— Налякати тебе, — слова сипалися з нього потоком. — Змусити виїхати з академії. Він сказав, що ти... що тобі тут не місце.

Щось кольнуло в грудях. Не місце? Цікаве формулювання.

— А ти хто такий? Чому погодився?

— Тайрен, — він ковтнув. — Тайрен Фаенар. Еліан мій кузен. Старший кузен.

Фаенар. Це пояснювало багато.
Еліан використовує молодших родичів як маріонеток. Але навіщо йому так наполегливо позбуватися мене? Я ж просто безрідна з Проклятого лісу.

— І що він пообіцяв тобі за це? — запитала я.

— Якщо я провалю завдання, — голос Тайрена затремтів, — він пообіцяв виставити мене проклятим. Вигнанцем. Без імені, без права на рід. Це гірше за смерть для нашої родини.