Глава 13. Магія командної роботи

Глава 13 Магія командної роботи та інші сюрпризи.

Я прокинулася з відчуттям, ніби світ нарешті вирішив дати мені перепочинок. 
Ніхто не намагався мене вбити зранку-рано, нікого не треба було рятувати, і навіть головний біль відступив.

Я вдосталь повалялася в ліжку з книгою Каель'Вейна, сходила на сніданок, а потім неспішно прогулялася містом до нашого пустирища.

Будівництво зустріло мене звуками пилки, стукотом сокир і приглушеним ричанням Грумнара на підлеглих.

Але ричанням іншим — не злісним, а скоріше вимогливим. Наче він нарешті повірив, що проєкт вартий того.

Будівля росла на очах. Стіни з магічного скла, металу та дерева підіймалися вже на другий поверх, а зв’язки рун світилися між опорними балками. Кам’яні елементи були мінімальними — тільки там, де потрібна була особлива міцність.

У центрі першого поверху вже виднілася основа  фонтана з джерелом, а над нею металеві ребра майбутнього скляного купола розтинали небо геометричними лініями.

— Гей, Торріне! — крикнула я лічу, який з виглядом наглядача спостерігав за Грумнаром. — Як справи з нашим архітектором?

Ліч повернувся, і в порожніх очницях майнуло щось схоже на задоволення.

— Майстер Грумнар… демонструє небачений ентузіазм, — промовив він кам’яним голосом. — Я стежу, щоб він не відхилявся від креслень.

— І він не перешкоджав?

— Він… оцінив, що хтось нарешті стежить за дотриманням стандартів.

Я фиркнула.

Хто б міг подумати, що дворф-перфекціоніст і ліч-педант знайдуть спільну мову в любові до точності.

Грумнар саме пройшов повз з рулоном креслень під пахвою, кивнув мені — не дружелюбно, але й без колишньої ворожості.

— Доброго ранку, пані Рейн, — буркнув він. — Проєкт… має право на існування.

Від Грумнара це звучало як найвища похвала. 
Я ледь не впала від подиву.

— Дякую, Грумнаре. Купол виходить гарний.

— Гарний — голосно сказано, — він поправив бороду. — Але функціональний. Світло буде правильно розсіюватися, і додаткове освітлення потрібне буде тільки ввечері…

Дворфи.
Навіть компліменти роблять через технічну документацію.

Обійшовши будівництво і переконавшись, що Торрін тримає Грумнара в тонусі краще будь-якого живого начальника, я попрямувала до головного атракціону дня — літнього ресторану Вагара.

«Сезони 2.0» розташовувався під строкатими навісами за основною будівлею.

Столики стояли акуратними рядами, між ними вилися доріжки зі світлого каменю, а над усім цим пишністю витали аромати смаженого м’яса та пряних трав.

— Рейн! — Вагар матеріалізувався поруч зі мною, весь у борошні й з величезною срібною ложкою в руці. — Ти саме вчасно! У мене тут гість…

Як по команді, з-під найближчого столика виринув знайомий чорний кіт з білою манішкою. 
Той самий, якого я гладила на пристані.

Він поважно підійшов до мене й потерся об ноги, голосно і задоволено мурчачи.

— О, привіт, красеню, — я присіла й почухала його за вухами. — Як ти мене знайшов?

— Він прийшов пів години тому, — розповідав Вагар, чаклуючи над сковородою. — Прилетів, сів під столик і дивився так жалібно… Ну я і дав йому риби. А він тепер не йде. 
Відвідувачі дуже дивувалися, адже ці коти нікому не даються в руки.
Вони здебільшого живуть на пристані та крадуть у рибалок їхній улов або ловлять дрібних рибок у бухті.

Кіт нявкнув і підвів морду, дивлячись на мене вичікувально.
Розумні бурштинові очі, немов він дійсно мене шукав.

— Шерлок, — вирішила я. — Тебе зватимуть Шерлок. Бо ти мене вичислив і знайшов.

Кіт задоволено заурчав, немов схвалював вибір імені.

— Вагар, дай йому ще щось, схоже йому сподобалася твоя їжа.

Я посміхнулася, а Шерлок застрибнув до мене на коліна, старанно ластячись.

За хвилину переді мною стояла тарілка з апетитно пахнучою рибою. 
Шерлок заходився наминати її з виглядом гурмана, а я з подивом дивилася, як акуратно він їсть.

— Забереш його з собою? — запитав Вагар.

Я подивилася на кота, потім на наші шатра, під якими він явно почувався як удома.

— Не думаю, що він погодиться. Він же не домашній… Та й тут йому, напевно, більше подобається. Правда, Шерлоку?

Кіт підняв морду від тарілки, нявкнув щось ствердне і знову заходився їсти.

— Вагар, — сказала я, — а чи не час нам оновити меню? Я тут подумала…

— Я весь увага! - він широко посміхнувся, протираючи здоровенні долоні в передчутті нових рецептів.

Наступну годину ми провели, обговорюючи  страви.
Я розповіла йому про агар-агар — основу для желе і мусів, яку можна було робити з місцевих червоних водоростей.

Процес, звісно, не швидкий, але зате водорості можна збирати скільки хочеш — тут вони нікому не потрібні.

Потім пояснила принцип приготування зефіру, адаптований під місцеві умови: яблучне пюре, мед, яєчні білки та трохи терпіння.

— Геніально! — захоплювався Вагар, записуючи рецепти. — А як щодо холодних супів? Влітку це буде популярно.

— Окрошка, гаспачо, борщ холодний… — я загинав пальці. — Тільки треба вирішити проблему з температурою подачі.

— У мене є ідея краща, — він хитро примружився. — Знаєш руну Іса?

— Морозну? Звісно, знаю.

— А що якщо намалювати її на кожному столику? Для охолодження.

Я втупилася на нього.

— Вагар, ти точно кухар, а не артефактор? Це ж геніально!

Ми взялися до роботи.

Я акуратно вирізала руни на дерев’яних стільницях, а потім активувала їх легким дотиком.

Магія потекла по деревині сріблястими нитками, і повітря над столиками стало відчутно прохолоднішим.

— Тепер у нас буде перший у місті ресторан з охолодженням, — задоволено сказав Вагар. — Клієнти стоятимуть у черзі.

— А коли спека спаде, і руни стануть не потрібні? Переналаштуємо на обігрів?

— Точно!

Шерлок тим часом закінчив обід і влаштувався під одним зі столиків, спостерігаючи за нашою роботою з виглядом досвідченого виконроба.

Час від часу він нявкав, і я могла поклястися, що це були професійні коментарі.