Глава 12. Новий управитель

Глава 12. Новий управитель

Я сиділа на підлозі посеред кімнати, оточена книгами, інструментами та списаними аркушами. 
Переді мною лежали відкриті «Основи захисної магії» та «Основи бойової артефакторики» із закладками, що стирчали на всі боки, мов пір’я стривоженого крука.
У руці  штихель, яким я акуратно вирізала захисний контур на мідній пластині.

Звичайні артефакти здавалися мені тепер недостатньо надійними. Я збиралася побудувати не просто захист, а пастку  тиху, пасивну, проте здатну зреагувати миттєво, якщо чужа магія проникне в простір моєї кімнати.

Нехай нежданий гість отримає гідний прийом.

На столі вже лежав активатор на основі кварцу, заряджений на виявлення зсуву температурного поля. Поруч  тонка срібна дротина з вигравіруваними знаками зв’язування.

Система повинна була спрацювати у двох випадках: при проникненні крізь вікно і при спробі зламати захисні руни.

Я щойно почала з’єднувати шари, коли мій гліфтар здригнувся і спалахнув м’яким зеленувато-жовтим світлом. 
Повідомлення.
Від Вагара.

«Терміново. На будівництві безлад. Дворфи страйкують. Грумнар налаштував усіх проти мене. Каже, ти йому все дозволила, і тепер це його проєкт. Каменярі зранку не вийшли на ділянку. Вимагають підвищення, нових умов, перерви опівдні та «хоч краплину поваги». Я сам, усе рушиться. Що накажеш?»

Я втупилася в повідомлення, відчуваючи, як ниючий біль у скронях перетворюється на шалений пульс. 
Дворфи вирішили, що можна качати права, щойно я на крок віддалилася від будівництва? Ну зашибісь!

Я активувала гліфтар і набрала коротку відповідь:

«Передай Грумнару й іншим: завтра з світанком я буду на ділянці. Особисто. І якщо хоч один камінь виявиться не там, де повинен, я покажу їм, що таке перероблення по-справжньому».

Я не знала, чи почують вони, але знала точно: якщо дати слабину, будівництво ми не закінчимо ніколи. А від цього  залежало куди більше, ніж зарплата бородатих профі.

Я повернулася до артефакту, клекочучи від роздратування. Посилила зовнішній шар рунами оглушення. Цього недостатньо.

Доведеться будувати і ментальну пастку.
Нехай цей таємний шанувальник із зів’ялими квіточками спробує ще раз — отримає зворотну хвилю з подвійним посиленням.

***

Світанок тільки починав забарвлювати небо, коли я, майже не відчуваючи ніг, мчала до пустирища. Мантія плуталася під ногами, вітер бив в обличчя, але злість штовхала вперед.

Напевно, від мене зараз летіли іскри: рідкісні перехожі в цей час шарахалися в сторони, а в спину доносилися прокльони.

Ми ж домовилися, усе обговорили, якого демона щось змінювати!

Спокійно, Рейн. Пам’ятай, що казав Інар: «Хто злиться — той програє двічі».

Але Інар ніколи не працював із дворфами клану Каменерізів. З їхніми гранітними мізками та кошлатими бородами, що приховували посмішки.

Ще тиждень тому вони дивилися на мене з благоговінням: ельфійка, яка знайшла давній ковчег їхніх предків, що очистила пустир від злісних духів.

Майстер Грумнар стояв у центрі майбутнього фонтану з виглядом повелителя земель і небес.

Навколо нього тупцював з ноги на ногу десяток бородатих фізіономій, що склали руки на грудях і дивилися на мене з погано прихованим презирством. Ранковий туман клубився біля їхніх ніг, обволікаючи нещодавно пробите джерело, яке було живим нагадуванням про мої заслуги, які вони так легко забули.

— Пані Даен, — процідив Грумнар, навіть не знімаючи каптура. Перші промені сонця відбивалися в намистинах його бороди, наче глузуючи з мого обурення. — Ви, звичайно, магічка, і це ваш задум, але справжня робота вимагає… гм… більш зрілого погляду. Ми вирішили змінити структуру опорної арки. Ваші креслення, скажімо прямо, не витримують реальності.

Дихати. Просто дихати. Ночі, проведені над ескізами з Вагаром. Проєкт найкращого і єдиного торговельного центру в цьому світі. Наша мрія  це зелений оазис посеред вічних каменів. І цей бородатий пагорб сміє говорити мені про реальність.

— Ти щойно перепроєктував Сади Семіраміди, — спокійно сказала я. У моєму голосі був холод, від якого мали замерзнути його вуса. — Без узгодження. Без повідомлення. І ти вирішив, що я нічого не помічу?

Грумнар переглянувся з помічниками.

Один, сивий, з розщепленою надвоє бородою, навіть не намагався приховати посмішку.
Другий, молодий за дворфійськими мірками, опустив погляд. Єдина ознака совісті в усій цій кам’яній компанії.

— Занадто складна схема для дівчинки, яка не знає, що таке камінь, — фиркнув Грумнар.

Його борода сколихнулася, мов знамено на вітрі. — Заспокойся. Ми зробимо, як треба. Скло і дерево? У Скайхолді? Усе повинно бути з каменю. Без образ.

Без образ? БЕЗ ОБРАЗ?!

Я завмерла. Один вдих. Другий. 
Усередині все вирувало, мов у жерлі Крутого піка перед виверженням.
На язиці крутилися слова, здатні обпекти навіть дворфійську шкуру. Але мій погляд упав на молодого дворфа, на його зніяковіле обличчя, і раптом злість схлинула, залишаючи лише роздратування.

Я розвернулася і пішла.

Ідіть ви до дідька! Я змиваюся з цього будівництва, поки не задушила когось вашими ж бородами.

За спиною пролунав гучний регіт.

Вони вважали це перемогою. Хай. Той сміється краще, хто сміється пізніше, так казав Інар, коли його недооцінювали.

***

Порт. Пізніше вранці.

Я втекла зі свого ж будівництва, мов з обложеної фортеці.

Грумнар, його пихатий тон, мляві відмовки каменярів — усе це тиснуло на скроні сильніше, ніж рунічний жар у кузні.

Мені треба було просто… піти. Кудись. Куди очі дивляться. Подумати, побути на самоті.

Пристань зустріла мене шумом хвиль і запахом солі. 
Тут усе було іншим — живим, неспокійним, чужим. 
Рибалки кричали, сперечалися, тягнули сіті. Навантажені вози рипіли мокрими дошками, гінці сновигали між бочками, голоси дзвеніли, мов мідні дзвіночки на вітрі.

А ще тут були коти. Звичайнісінькі вуличні коти. З крилами.