Глава 11. Примусова соціалізація

Глава 11. Примусова соціалізація

За вікном аудиторії чайки влаштували галасливу суперечку, абсолютно не переймаючись тим, що заважають мені зосередитися. 
Втім, пернаті створіння були не єдиною перешкодою. 
Значно сильніше відволікало те, як магістр Вейр міряв кроками передню частину аудиторії, періодично кидаючи погляди у свій пошарпаний блокнот і хекаючи з таким виглядом, ніби знайшов там рецепт вічної молодості, написаний на серветці.

Я заглибилася в конспект, перечитуючи останні записи про перетворення енергетичних потоків у кристалічних структурах.

Моє улюблене місце, останній ряд біля вікна, давало подвійну перевагу: ніхто не міг підглянути в мої записи, а я могла спостерігати за всіма, залишаючись практично невидимою.

Другий місяць мого перебування у Скайхолді добігав кінця, і я вже чудово вивчила своїх одногрупників. 
Наша "елітна", як жартував декан, група з артефакторики була зібрана з двадцяти найрізношерстніших студентів Академії. Хтось потрапив сюди завдяки таланту, хтось — зв’язкам, а хтось, як я підозрювала, просто помилково. 
Але досі мені вдавалося успішно ігнорувати більшість із них, зосередившись винятково на навчанні та будівництві.

— Отже, — голос магістра Вейра пролунав так несподівано голосно, що я здригнулася, — за місяць на вас чекають іспити. І час переходити від теорії до серйозної практики.

Я внутрішньо застогнала. "Практика" в розумінні магістра Вейра зазвичай означала щось середнє між стихійним лихом та артефакторським хаосом. 
Минулого разу його "практика" закінчилася тим, що половина аудиторії вкрилася фіолетовим пилком, який не відмивався тиждень. І це при тому, що нам доручили всього лишень налаштування найпростіших світних кристалів.

— Як ви пам’ятаєте з минулих лекцій, — продовжував магістр, знову рушивши вздовж дошки, — навіть найпотужніші артефакти марні без правильного налаштування та взаємодії з іншими елементами. Те саме стосується й артефакторів.

Колективне зітхання аудиторії підказало мені, що я не одна відчула наближення неприємностей.

— Тому сьогодні, — магістр Вейр зробив ефектну паузу, немов оголошував переможця в турнірі з зіллєваріння, — ми сформуємо спеціальні робочі групи для передекзаменаційного проєкту.

Тиша, що повисла в аудиторії, була такою щільною, що її можна було б нарізати скибочками і подавати до чаю.

"Тільки не це", — промайнуло в мене в голові. "Робочі групи" означали найгірше з можливих покарань: необхідність тісно спілкуватися з іншими студентами, пояснювати очевидні речі та відповідати на незручні питання.

— І не думайте, що зможете об’єднатися зі своїми друзями, — магістр Вейр хитро посміхнувся, немов прочитавши думки половини аудиторії. — Групи я склав заздалегідь, з урахуванням ваших індивідуальних здібностей та... специфічних рис характеру.

На останніх словах він кинув швидкий погляд у мій бік, і я відчула, як по спині пробіг холодок. Ні, він не міг...

— Перша група, — магістр підняв свій блокнот, — Тіарна, Елвуд, Сартел і Лоен.

У міру того, як він називав групу за групою, моє внутрішнє напруження зростало. Що довше не лунало моє ім’я, то більше міцніла надія, що, можливо, магістр змилостивиться і залишить мене в спокої, але не тут то було.

— І, нарешті, остання група, — магістр Вейр зробив драматичну паузу, — Рейн Даен.
Я майже не дихала, чекаючи продовження.

— Мілан Ерскін.

По рядах пробіг шепіт, і я помітила, як сіпнулася скуйовджена руда голова десь у середині аудиторії. Дворф, який що заняття приходив із новим саморобним пристроєм, наполовину розібраним і небезпечно блимаючим. Той самий, який одного разу примудрився випадково змусити свою сумку співати оперні арії давньогномською. Дві години поспіль. Без зупинки.

— Тіалет Кандарська.

Сріблястоволоса дівчина, що сиділа осторонь від інших, трохи схилила голову. Дракониця в людській подобі, яка, здавалося, відвідувала лекції з чистої ввічливості, оскільки знала про магію артефактів більше, ніж весь викладацький склад.

— І Кіра Вогняна.

Гучний стукіт змусив здригнутися половину аудиторії: мускулиста зеленошкіра дівчина з такою силою грюкнула долонею по столу, що на ньому утворилася помітна вм’ятина.

— Пробачте, магістре, — вона знічено посміхнулася, оголивши вражаючий набір гострих зубів. — Я просто... е... дуже рада.

"Велика Трилика", — простогнала я про себе. "За що?!"

Я знала кожного з них окремо: як не знати, коли стільки часу сидиш в одній аудиторії?

Дворф-винахідник, який, здавалося, фізично не здатний говорити повільно і зрозуміло.

Дракониця, яка на теоретичних заняттях іноді поправляла самого магістра.

І напіворка, яка одного разу від надлишку ентузіазму зламала товстезну дубову парту, просто піднявши руку для відповіді. 
І я, Рейн Даен, чиїм головним досягненням за цей час було створення ідеальної системи, що дозволяє мені ні з ким не спілкуватися.

— Після заняття кожна група отримає завдання, — продовжував магістр Вейр, ніби нічого й не сталося. — У вас буде місяць до іспитів, щоб створити функціональний артефакт згідно з вимогами. Оцінка буде загальною для всієї групи.

Якби погляди могли спопеляти, від магістра Вейра залишилася б лише купка попелу і почорнілі окуляри.

— А тепер, — він грюкнув у долоні, — давайте повернемося до теми нашої лекції.

Наступні півтори години пройшли як у тумані. Я механічно записувала формули та схеми, але думки постійно поверталися до майбутнього кошмару групової роботи.

Я так старанно уникала будь-яких ситуацій, що вимагають "командної взаємодії". І ось тепер мені не вдалося відкрутитися.

Коли пролунав дзвінок, що сповіщає про закінчення пари, я навмисно зволікала, збираючи свої речі. 
План був простий: дочекатися, поки всі підуть, а потім непомітно вислизнути з аудиторії і...

— Рейн?

Тіалет стояла поруч із моїм столом, її сріблясті очі з вертикальними зіницями уважно вивчали мене. За весь час я ледь сказала їй пару слів, не враховуючи формального привітання в перший день.