Глава 10. Дуель

Глава 10. Дуель

Закінчилася травологія й пара з основ цілительства, і ось я вільна.

Мерщій до бібліотеки, виконувати завдання професора Даерана — есе про драконів саме себе не напише. А мені вкрай треба опанувати цю мову якнайшвидше.

Я обмірковувала плани, роздумуючи про те, що ще треба зробити, вивчити й прочитати в бібліотеці, і мчала коридорами академії, коли тіні попереду неприродно згустилися. Прадавня магія — я відчула її шкірою раніше, ніж побачила джерело.

Еліан з’явився з напівтемряви беззвучно. Сріблястий відблиск магії окреслював його силует. Бездоганні риси обличчя, очі кольору сірих перлів — ідеальний аристократ.

«Та хай тебе дракон пережує і виплюне! Мені зараз не до ельфійських розбірок.»

Я спробувала прослизнути повз, прикинувшись поглинутою сторінками пошарпаного підручника з рунології. Десять кроків до повороту коридору...

— Дивно зустріти тебе в цьому крилі Академії, — його голос був м’яким, майже музичним, але в ньому ховалася напруженість, якої я раніше не помічала.

Я не обернулася, лише міцніше стиснула підручник.

— Академія відкрита для всіх студентів, — промовила я, намагаючись, щоб голос звучав рівно.

Еліан обійшов мене по дузі. Його рухи були плавними, але в них промайнула якась нервозність.

— Рейн Даен, — він вимовив моє ім’я дивно, ніби куштував його на смак. 
На мить він завмер, вивчаючи мене поглядом, який не був схожий на його звичайну зарозумілість. У ньому було щось інше — невпевненість?

Я зробила крок убік, але він перегородив шлях.

— У мене багато роботи, — я не дивилася йому в очі.
— Рунологія третього кола? — він кивнув на мій підручник. — Амбітно для першокурсниці.

Його пальці ковзнули по обкладинці з ледь відчутним натяком на фамільярність.

— З... — він зробив паузу, — як називається те поселення на околиці Іліарра?

Я мовчала. Серце калатало швидше.

— Твої риси, — раптом сказав він, і я вловила в його голосі те, що змусило мене підняти погляд, — вони здаються знайомими.

Щось у його очах змінилося.

«Клянусь Триликою, він боїться мене?»

— Твоя магія для напівкровки неприпустимо сильна, — сказав він тихіше, майже пошепки.

— Як захопливо, — я натягнуто посміхнулася, роблячи крок убік. — Але я, мабуть, піду.

— Професор Вернель був вражений твоєю роботою з древніми формулами, — Еліан вимовив це швидко, наче боявся, що я піду. — Рідкісна схильність.

Я застигла на місці. На закритому занятті професор справді відзначив моє «дивовижне чуття» до ельфійських формул. Ця інформація не повинна була вийти за межі класу.

— Твоя увага до моїх успіхів насторожує, — сказала я, вже не приховуючи напруги.

Еліан зробив крок назад, ніби мої слова його обпекли. Він відвів погляд.

— Академія повна історій, — його голос став відстороненим. — Про талановитих студентів, що з’явилися нізвідки. Про магів-мисливців, що раптово вирішили змінити кочовий спосіб життя й осісти в маленькому селі сімнадцять років тому.

Я здригнулася. Він знав про Інара. Про мого прийомного батька.

— Ти стежиш за мною? — мій голос опустився до шепоту.

— Я захищаю свої інтереси, — його очі звузилися, але в них майнуло щось схоже на невпевненість.

Він зробив ще один крок до мене, його погляд ковзнув по моєму обличчю, ніби він шукав щось.

— У мене чудова пам’ять на обличчя, — сказав він вже спокійніше. — Іноді я бачу... відгомін минулого в сьогоденні.

Я відчула, як по спині пробіг холодок. Він щось знав або підозрював про моє походження.
Щось, чого не знала я сама.

— Ти говориш загадками, — я намагалася звучати байдуже, але голос тремтів.

Еліан без попередження підняв руку. Кінчики його пальців на мить засвітилися холодним синім полум’ям. Повітря навколо нас наповнилося важким відчуттям древньої магії.

Наші очі зустрілися. У його погляді була тривога, майже паніка — зовсім не те, що я очікувала побачити в спадкового принца. Він швидко опанував себе й вимовив уже своїм звичайним, спокійним тоном:

— У моменти напруги, особливо під час бою, часто проявляється те, що було приховано.

Слова повисли між нами. Я раптом зрозуміла, що він не погрожував — він перевіряв.

— Чого ти хочеш, Еліане? — я була занадто втомленою для цих ігор.

Він відвернувся, ніби не міг витримати мій погляд.

— На полігоні сьогодні після занять проводяться тренувальні дуелі, — сказав він, дивлячись на свою руку, де щойно танцювало синє полум’я. — Я хотів би перевірити твої здібності.

— Перевірити? — я нарешті зрозуміла. — Чи викрити?

Він подивився на мене з подивом, ніби не очікував такої прямоти.

— А якщо мені нецікаво? — запитала я, вже знаючи відповідь.

— В академічній спільноті відмова від такого запрошення може бути... неправильно витлумачена, — його тон став холоднішим. — Особливо з огляду на твоє походження. Або його відсутність.

Я фиркнула, схрестивши руки на грудях.

— Мені начхати на академічну спільноту й що вони там подумають, — відрізала я. — У мене будівництво на пустирі, есе про драконів і практикум з рунології. Твої палацові ігри — останнє, що мені зараз потрібно.

Еліан моргнув, явно не чекаючи такого відсічі. А потім сталося щось дивне: його маска самовпевненості на мить зісковзнула.

Він швидко відвернувся, але не раніше, ніж я встигла помітити вираз його обличчя. Він був майже... знайомим.

Я раптом згадала своє відображення в дзеркалі, коли практикувала контроль над магією. Той самий розріз очей, той самий вигин брів у моменти концентрації.

— Подивися на мене, — несподівано навіть для себе зажадала я.

Еліан повільно повернувся, і ми зустрілися поглядами. Щось древнє й безіменне промайнуло між нами — впізнавання на рівні, який неможливо було пояснити.

— Хто я для тебе? — запитала я тихо.

— Приходь на полігон, і, можливо, дізнаєшся, — відповів він так само тихо.

Я могла б відмовитися. Могла б продовжувати жити, як жила досі: людиною з іншого світу в тілі ельфійки, зосередженої лише на виживанні та навчанні. Але мені було цікаво, хто й чому позбувся ельфійського немовляти сімнадцять років тому таким дивним і страшним способом.