Глава 9. Справи навчальні

Глава 9. Справи навчальні

Перші промені сонця щойно прорізали ранковий туман, а Рейн та її команда вже тупцювали на звільненому від привидів пустирі, наче нетерплячі скакуни перед забігом.

Повітря дзвеніло від їхньої енергії та передчуття.

— Отже так, — Ваґар провів рукою по колючій щетині, оглядаючи простір з виглядом полководця перед битвою. — Головна алея пройде звідси, від ринку, і просто до… Драку, куди нам краще втулити кухню? Потрібно, щоб дим не ліз в очі покупцям, але й нам самим не довелося бігати з тацями.

Драк, кремезний орк з обличчям, що нагадувало потріскану від часу скелю, мовчки вказав на північно-східний кут пустиря. Там вітер майже завжди дув у бік від міста, відносячи запахи та дим.

— Геніально, хай йому грець! — Малкін аж підстрибнув, потираючи долоні. — А намети розтягнемо ось тут і тут! Столики розставимо під яблунями! Клянусь бородою прадіда, ми такими смаколиками Скайхолд нагодуємо, що вони язики ковтатимуть!

— Ось тут ставимо паркан! — втрутилася Рейн, подумки вже розмічаючи територію. — Міцний паркан, щоби відокремити будівництво від торгових рядів. А вздовж нього — намети з їжею.

— А що? — Ваґар почухав потилицю, прикидаючи розклад. — До біса слушна думка. Місце жваве, народу повно ходить.

Ґоррім, старий дворф-привратник із бородою, в якій могла б гніздитися пара дрібних птахів, крякнув, спираючись на свою незмінну довбню:
— А мені що робити накажете? Не на брамі ж неіснуючій стояти?

Рейн підморгнула йому:

— А ти, Ґорріме, будеш нашим майстром церемоній. Зустрічатимеш гостей, розповідатимеш їм про меню, травитимеш байки про те, як король Іліарри хотів переманити нашого Ваґара на свою королівську кухню, поки Еленхель розсаджуватиме їх за столиками.

Еленхель, напівельфійка з очима кольору літнього неба, схилила голову. Її довге сріблясте волосся каскадом сковзнуло по плечах.

— Ми з Тіндаром можемо зайнятися прикрашанням наметів, — промовила вона мелодійним голосом. — В Арконі гості завжди відзначали особливу атмосферу нашого закладу.

Ми всі зітхнули з ностальгією, все ж таки «Чотири сезони» були яскравою частиною нашого життя, і було шкода розлучатися з ним.

— Том! — гукнула Рейн, помітивши, як юний хлопчисько на побігеньках намагається непомітно поцупити яблуко з кошика Марти. — Досить ґав ловити! Біжи в місто, роздобудь нам полотна для наметів і кілків міцних!
Том виструнчився:

— Слухаюсь, пані Рейн! — а потім, понизивши голос, додав з хитрою посмішкою: — А може, заодно дізнаюся, де тут найсоковитіші плітки водяться? Для приваблення клієнтів, звісно!

— Ти спочатку кілки притягни, — хмикнув Ваґар, але очі його усміхалися.

Ґрета, кремезна жінка з руками, які могли як ніжно поправити серветку, так і випровадити розбушувалого п’яницю, вже розставляла принесені кошики.

— А чого ми тут язиками чешемо, коли роботи повно? — пробурмотіла вона беззлобно. — Поки там ваш торговий центр будується, нам потрібно годувати народ! І годувати так, щоби черга аж до самої цитаделі стояла!

— І відвари! — Марта притиснула до грудей пучок якихось трав, наче найбільший скарб. — Мої цілющі відвари замість їхнього питва! Ви лише уявіть, як проясняться їхні дубові голови після мого еліксиру бадьорості!

Всі вибухнули сміхом, жваво уявивши, як манірні жителі Скайхолда давляться гірким зіллям Марти і роблять вигляд, що це нектар богів.

— А у нас є перевага, — Рейн блиснула очима, збираючи всіх поглядом. — У нас тепер є джерело найчистішої магічної води. Уявляєте, які соуси, які напої ми зможемо приготувати?
Нічого подібного в Скайхолді не куштували!

Вся команда Рейн — кухарі, офіціанти, працівники кухні — заґелґотіла, навперебій пропонуючи ідеї.

Всі вони залишили налагоджене життя в Арконі й приїхали в Скайхолд за своєю господинею, вірячи в її бачення. І зараз, стоячи на пустирі, вони вже бачили майбутній торговий центр, а поки що ряд барвистих наметів, звідки доноситимуться аромати, від яких слинки потечуть навіть у найвибагливіших аристократів.

— До роботи! Мені ще на лекції треба встигнути!
— скомандувала Рейн, і пустир ожив, наповнившись гомоном, сміхом і стуком перших кілків, що вбивалися в землю.

Зрештою, чого чекати? Великі імперії починалися з малого. А їхня імперія смаку почнеться з наметів на краю ринкової площі.

***

Після ранкового візиту на пустир, де невдовзі почнеться наше будівництво століття, я ледь встигла пронестися вгору вулицею, через усю академію і влетіти в аудиторію за лічені секунди до того, як двері розчинилися і професор Даеран увійшов своєю особливою ходою — надто плавною для людини і надто стриманою для дракона.

Смарагдова луска на його вилицях ожила в сонячних променях, що пробивалися крізь стародавні вітражі.
З кожним його рухом здавалося, ніби під шкірою перекочується рідкий вогонь, заворожуючи і нагадуючи всім нам: цей викладач справді може спопелити тебе одним видихом, а не просто погрожувати відрахуванням.
Його елегантний камзол із чорного шовку зі срібною вишивкою у вигляді стародавніх рун настільки ідеально облягав могутній торс, що я готова була посперечатися: в ательє Старого Міста напевно працюють кращі артефактори.

«І чому наш найскладніший предмет веде саме той, хто схожий на ожилу ілюстрацію з гримуара жіночих фантазій?» — майнула непрохана думка, яку я поспішно заштовхала в дальній куток свідомості. Можливо, кілька безсонних ночей не найкращим чином вплинули на мою зосередженість.

— Сьогодні, — його голос прокотився аудиторією, наче розкат грому, змусивши затремтіти шибки і щонайменше кілька сердець вразливих адепток із першого ряду, — ми зануримося в найглибші глибини драконячого синтаксису: дієвідмінювання дієслів руху та трансформації.

«Просто чудово. Саме те, що потрібно моєму мозку після звільнення пустиря від привидів», — я подумки простогнала, відчуваючи, як голову стискає, ніби в лещатах.
Схоже, мене все ж таки наздогнало магічне виснаження.