Глава 5. Мистецтво торгівлі

Глава 5. Мистецтво торгівлі

Магістрат Скайхолда вражав своєю ґрунтовністю. 
Я дивилася на сіру кам’яну будівлю й бачила в ній характер самих дворфів, що її збудували, такий же міцний і непідвладний часу.

Широкі колони підтримували важке склепіння, а над входом красувався герб міста: якір, обвитий виноградною лозою, і силует дракона, що ширяв над ним.

Ми з Ваґаром піднялися широкими сходами, відполірованими тисячами ніг за довгі роки.

— Пам’ятаєш наш план? — прошепотіла я, нервово поправляючи рукави своєї найкращої сорочки. 
Новий одяг ми купили напередодні, розуміючи, що перед чиновниками краще виглядати пристойно.

— Я усміхаюся і мовчу, ти робиш усе інше, — озвався Ваґар, погладжуючи свіжовиголене підборіддя. — І якщо вони спробують обдурити нас…

— Коли, а не якщо, — поправила я його з усмішкою. — Вони обов’язково спробують. У цьому весь сенс.

Усередині Магістрату панувала ділова метушня. Я жадібно вбирала деталі: клерки снували між столами з паперами, прохачі терпляче чекали своєї черги, а в повітрі витав характерний запах пергаменту, чорнила й тієї особливої бюрократичної важливості, яка притаманна всім офіційним установам від Південного до Північного моря.

Ми підійшли до стійки реєстрації, де худорлявий чоловік із гострим носом і поглядом, повним презирливої нудьги, ледь удостоїв нас кивком.

— Нам потрібно оформити купівлю земельної ділянки, — сказала я, намагаючись виглядати якомога невимушеніше.

Клерк підняв брову так високо, що вона майже торкнулася лінії його рідіючого волосся.

— Якої саме ділянки?
— Пустир, що прилягає до міського ринку, — відповів Ваґар.

Я уважно спостерігала за реакцією клерка. Перо, яке він тримав у руці, завмерло на півдорозі до чорнильниці.

На його обличчі промайнув дивний вираз — суміш здивування і… страху? Але він зник так швидко, що я не була впевнена, чи не здалося мені.

— А, та ділянка, — протягнув клерк, старанно вдаючи, ніби порпається в паперах. — Вам потрібно до пана Дурінсона. Треті двері по коридору праворуч.

Ми з Ваґаром обмінялися швидкими поглядами. Перша дивина, що нас одразу направили до голови департаменту земельних володінь, оминаючи звичайних чиновників. Щось тут не так, подумала я.

Коридор був довгим і тьмяно освітленим, з дверима з темного дерева по обидва боки.
Ми постукали в треті двері праворуч, і глибокий голос пробасив: «Увійдіть!»

Кабінет пана Дурінсона був саме таким, яким я його собі уявляла: просторим, з масивними меблями, стінами, обвішаними картами міста й околиць, і з величезним столом, за яким сидів сам господар, дворф середніх років з розкішною рудою бородою, заплетеною в три коси, прикрашені срібними затискачами. 
Його пальці були унизані перснями з дорогоцінними каменями, а на шиї висів важкий ланцюг — знак його посади.

— Сідайте, — він вказав на два стільці перед своїм столом, не відриваючи погляду від паперів, які вивчав.

Ми з Ваґаром сіли. Пройшла хвилина, друга. Дурінсон продовжував удавати, що повністю поглинений читанням.

Перший хід, подумала я, ледь стримуючи усмішку. Змушує нас чекати, показує, хто тут головний. Класичний прийом. Ну нічого, зараз ми тебе здивуємо.

Я відкашлялася і вимовила на найчистішому дворфійському діалекті північних гір:

— Нам здається неввічливим переривати роздуми благородного сина Дуріна, але час, як кажуть у горах, дорожчий за золото, особливо коли йдеться про справу, вигідну для обох сторін.

Дурінсон підняв голову так різко, що одна з його ошатних кісок злетіла вгору.

Я насилу придушила посмішку, бачачи його здивований погляд. Його очі розширилися, дивлячись на мене — молоду ельфійку, яка щойно звернулася до нього мовою, яку рідко можна було почути від людей, та ще й з бездоганним акцентом північних кланів.

— Ви говорите… — почав він, переходячи на спільну мову.

— Мовою народу Підгір’я? Так, — усміхнулася я, відчуваючи приплив упевненості. «Ось тепер ти сприймаєш нас серйозно», — подумала я, насолоджуючись його збентеженням. 
Схоже, маска зарозумілого чиновника з’їхала.

— Шістнадцять років, проведені серед дворфів Кам’янки, не минули дарма.

Дурінсон відкинувся на спинку крісла, розглядаючи нас з новим інтересом.

— Кам’янка, значить… Суворе місце для ельфійської дитини.

— Але чудова школа життя, — парирувала я, відчуваючи, як спогади наринули на мене. — Особливо якщо йдеться про торгівлю та оцінку вартості речей.

Тонкі губи дворфа розтягнулися в усмішці, оголюючи міцні білі зуби. Я впізнала цю усмішку — визнання в співрозмовнику гідного супротивника.

— І що ж привело випускницю такої… школи до мого скромного кабінету?

— Ми хочемо купити ділянку землі, — вступив у розмову Ваґар. — Ту, що пустує в північно-східній частині міста.

Усмішка Дурінсона стала ширшою, але я помітила, як у його очах майнуло щось схоже на тривогу. 
Цікаво, подумала я. Що вони приховують про цю ділянку?

— Он як? Цікавий вибір, — він потягнувся до шафи за спиною й витягнув звідти товсту книгу в шкіряній палітурці. — Дайте-но перевірити…

Він демонстративно довго гортав сторінки, хоча я була впевнена, що він точно знає, про яку ділянку йдеться. Розігрує виставу як по писаному.

— Ах так, ось вона, — нарешті вимовив Дурінсон. — Боюся, ця ділянка коштує досить дорого. Її розташування… вельми привабливе з точки зору комерції. 
П’ятсот золотих — і вона ваша.

Я ледь помітно прикусила внутрішню сторону щоки, щоб не розсміятися вголос. 
П’ятсот золотих крон за пустир, на якому навіть трава росла якась чахла? Явно завищена ціна для такого марного клаптя землі.

Дурінсон перевіряв, наскільки ми необізнані. Ну що ж, настав час показати йому, з ким він має справу.

— П’ятсот золотих? — перепитала я з удаваним здивуванням. — За пустир, на якому немає ні колодязя, ні підведених комунікацій, ні навіть пристойної огорожі?

Дурінсон знизав плечима з таким виглядом, ніби вибачався за недоліки діаманта занадто великого розміру.