Глава 4. Богиня артефакторики

Глава 4. Богиня артефакторики

Інтерлюдія: За вином і драконячими оповідями.

Приблизно в цей же час, на іншому кінці Скайхолда.

У головній вежі королівського замку вогонь у каміні танцював, кидаючи химерні тіні на стіни кабінету. 
Його запалили  для створення затишної атмосфери, не для тепла.

Тут, далеко від придворних інтриг і церемоній, король Рейден Драгонмарський і драконій посол Арден Харан розділяли не лише густе, немов кров, вино кольору західного сонця, а й рідкісні хвилини того справжнього спокою, що доступний лише старим друзям.

Полірована стільниця з чорного дерева між ними зберігала сліди багатьох подібних вечорів — ледь помітні подряпини від перснів, кола від келихів, воскові плями від безсонних ночей, проведених над картами й договорами.

— Ну що, старий ящере, — Рейден підняв келих до світла каміна, і рідина в ньому заграла рубіновими відблисками. — Рада Крила, мабуть, змирилася з думкою, що їхній посол вічно запізнюється. Два тижні, Ардене. Цілих два тижні.

Арден відкинувся в кріслі, і тепер тінь від його широких плечей падала на стіну, створюючи ілюзію розправлених крил. Куточки очей з вертикальними зіницями зібралися зморшками від усмішки.

— Я приніс плату за запізнення. — він відпив зі свого келиха так, наче звершував стародавній ритуал. — Історію, гідну бути викарбуваною на лусці Перворідного.

— Ту саму, що змусила Раду заплющити очі на твою маленьку… дипломатичну незграбність зі спадкоємцем Вогняного Клану? — Рейден усміхнувся. — Кажуть, ти залишив на його морді вражаючий автограф.

Тихий сміх Ардена був схожий на далекий гуркіт грому.

— Якби тільки щелепа… Скажімо так, молодому вогненосцю доведеться відростити чимало нових лусочок, — драконій посол провів пальцем по краю келиха, видобуваючи тонкий мелодійний звук. — Але так, історія була настільки гарною, що навіть старий Мор Дракас, чиє серце сухіше за попіл тисячолітньої давнини, притих і… ти не повіриш… муркнув. Саме муркнув, як гігантський кіт, що вперше відчув весняне сонце на своїй шкурі.

Рейден подався вперед, його очі блиснули цікавістю, яку він не міг, та й не хотів  приховувати:

— Поділишся?

Арден витримав паузу, достатньо довгу, щоб показати свою перевагу оповідача, але не настільки довгу, щоб випробовувати терпіння короля. 
Він поставив келих на стіл з точністю алхіміка, що відміряє найрідкісніший інгредієнт.

— Чи знайомий тобі ресторан «Чотири сезони» в Арконі?

Рейден похитав головою.

У короля Драгонмарка були свої інформатори в столиці Іліарра, але гастрономічні вишукування рідко потрапляли в їхні донесення.

— Ні? Що ж, тим цікавіше, — полум’я каміна відбилося в очах Ардена, і на мить здалося, що всередині нього прокидається справжня драконяча сутність. — Уяви собі місце, де найвишуканіші страви всіх чотирьох пір року подаються одночасно. Де аромати півночі та півдня сплітаються в танці, гідному богів. І всім цим дивом керує вона…

Історія Ардена текла, немов рідкісне вино, — то обпалююча, то прохолодна, то терпка, то солодка. 
Про юну ельфійку з очима кольору сірого каменю та волоссям, заплетеним у безліч кіс.

Про те, як вона, власниця найрозкішнішого ресторану Аркони, опинилася в центрі палацових інтриг.
Про магічні заручини з принцом Кіреном Вейрісом, молодшим сином короля Алвера.

Заручини, які вона розірвала, призвавши в свідки саму Трилику.

— Вона самотужки перевернула академічну систему Аркони, — голос Ардена став тихішим, але від цього лише значнішим. — Рознесла її, як стихійне лихо… Змусила старих магістрів, що загрузли в розкоші та корупції, згадати про справжнє призначення магії.

Рейден слухав, забувши про вино у своєму келиху.
Його пальці, унизані королівськими перснями, завмерли на підлокітнику крісла.

— Як її звати? — запитав він нарешті, і в його голосі звучало щось, чого Арден не чув уже дуже давно. Цікавість, змішана з… передчуттям?

— Рейн, — вимовив драконій посол, немов пробуючи ім’я на смак. — Рейн Даен, із забутого богами сільця на північному кордоні Іліарра. І, мабуть, у цьому вся вона — простота, за якою ховається щось набагато більше.

— І ти привіз її до Скайхолда? — Рейден підняв брову, натякаючи, що в Ардена і так проблем зараз вище драконячого хребта.

Його друг усміхнувся, і зараз його усмішка здавалася майже людською, якби не загострені ікла.

— Вона сама обрала це місце. Сказала мені перед від’їздом: «У Скайхолді є те, що мені необхідно.Тут починається моя нова історія». І, зізнаюся, я заінтригований цим початком не менше, ніж кінцем її арконських пригод.

Тиша між ними була наповнена невисловленими питаннями. 
Рейден повільно підвівся й підійшов до вікна, за яким нічне небо Скайхолда розкинулося у всій своїй величі.
Зірки тут здавалися ближчими, немов місто ширяло між землею і небом.

— Думаєш, вона здатна змінити щось по-справжньому? — запитав король, не обертаючись. У віддзеркаленні скла його обличчя здавалося задумливим, майже мрійливим.

Арден спостерігав за другом з тією особливою увагою, з якою дракони спостерігають за рідкісними, непередбачуваними явищами природи.

— Упевнений, — він підняв келих у мовчазному тості. — Вона вже почала. Те, що зроблено в Арконі — лише пролог. А справжня історія… — драконій посол зробив паузу, насолоджуючись моментом, — справжня історія, мій королівський друже, починається тут і зараз.

За вікном блискавка беззвучно розсікла нічне небо, на мить освітивши силует Рейдена — твердий, рішучий і дивно вразливий водночас.

Немов щось всередині короля Драгонмарка, щось давнє й напівзабуте, повільно пробуджувалося, відгукуючись на поклик імені, що прозвучало.

***

Професор Варнель монотонно бубонів про рунічну взаємодію третього порядку, а я дивилася на свій конспект, де рядки давно перестали бути рівними. 
Між абзацами простяглися тонкі лінії, лише для мене видимі нитки моєї власної магії.

Я розсіяно водила пальцем по гліфтару, що лежав поруч із зошитом.