Глава 2. Академія Скайхолду

Глава 2. "Академія Скайхолду"

Вранці я прокинулася перша й вибралася з нашої маленької кімнатки на балкон.

Море в світанковій димці, темні силуети кораблів у порту, крики чайок, гомін рибного ринку, що ніколи не спить. Все було чудово.

Мені безперечно подобається це місце.

Але час було збиратися, сьогодні очікується насичений день.

Коли я вперше побачила Академію Скайхолду зблизька, мені захотілося — на мить — сісти просто на викладену білим каменем дорогу й просто дивитися.

Будівлі виросли зі схилу, немов стародавні дерева з каменю та світла. Вигнуті арки, легкі, ніби сплетені зі сріблястих лоз, підтримували прозорі галереї. Башти й куполи, оздоблені вітражами в кольорах морської хвилі та драконячої луски, ловили сонце, розкидаючи бруківкою плями кольору. Все тут дихало величчю, але не тією, важкою, гнітючою величчю Аркони, де кожен камінь шепотів про страждання. Ні.

Скайхолдська Академія співала. 
Співала про знання, про магію, про свободу.

Я машинально пригладила волосся й щільніше натягнула плащ. 
Ну звісно, бо зовнішній вигляд — це єдине, що може врятувати бідну північанку з наплічником за спиною та слідами дорожнього пилу на чоботях.

У головному вестибюлі повітря було просякнуте запахом старого паперу, полірованих поручнів і якоїсь тонкої, невловимої магії.

Високі вікна впускали потоки світла, які перетиналися в повітрі райдужними нитками.

Я підійшла до стійки, де сиділа секретарка в блакитній мантії. Її серйозне обличчя відтінялось легкою лускою на скронях — нагадування про драконяче походження, яке тут, схоже, вважали приводом для гордості, а не чимось, що треба ховати.

— Ваше ім'я? — спитала вона, водячи довгим пальцем по якійсь табличці, що парила перед нею.

— Рейн, — видихнула я. — Рейн Даен.

Вона подивилася на мене так, ніби в її голові йшов складний процес оцінки: «загроза — не загроза — безпечна істота». Нарешті кивнула й веліла пройти до зали засідань.

Я йшла мармуровими коридорами, оглядаючи високі стелі з витіюватими розписами.

Десь над головою легкий шепіт: приглушені голоси, шелест сторінок у бібліотеці, краплі світла у підвісних кулях-люстрах.

І жодного важкого погляду. Жодного глузливого смішку в спину.

Зала засідань академічної ради виявилася не тим похмурим склепом, до якого мене привчила Аркона, а просторим амфітеатром із круглим столом у центрі. 
Стіни прикрашали гобелени із зображеннями великих моментів магічної історії — прориви, відкриття, дуелі майстрів. 
Один із них, найбільший, зображував союз людей і драконів: вогняна істота схиляла голову до тендітної людської постаті, а між ними зароджувалося світло нової магії.

Ректор виявився невисоким чоловіком зі сріблястим волоссям та очима кольору застиглого бурштину. Його мантія була прикрашена гербом факультету артефакторики — гілка з розпущеними символами, ніби квітами.

— Магістр Елніас Вейр, — відрекомендувався він із легким поклоном.

Як він дізнався моє ім'я? Може, секретарка встигла його попередити? Чи тут усе працює настільки злагоджено, що інформація передається швидше за вітер?

У будь-якому разі, я відчула себе ніяково, усвідомлюючи, що напевно виглядаю як волоцюга порівняно з елегантними студентами, яких мигцем бачила дорогою.

Він переглянув рекомендаційний лист Ардена Харана, кілька разів задумливо поглядаючи на мене поверх аркуша.

— Дивовижний шлях, юна Рейн, — нарешті сказав він із легкою усмішкою. — Ласкаво просимо до Академії Скайхолду. Впевнений, ви не розчаруєте ні себе, ні тих, хто у вас вірить.

Я кивнула, відчуваючи, як десь у глибині душі закипає тиха перемога. Ось воно. Новий початок.

— В Арконі, наскільки я знаю, — продовжив ректор, жестом запрошуючи мене сісти в одне з різьблених крісел, — наголос роблять на практичному застосуванні магії. Контроль. Підкорення стихій.

Я ледь стрималася від саркастичного фиркання.

«Підкорення» — яке м'яке слово для того терору, який вони називали навчанням. Наче можна підкорити полум'я, не задихнувшись від його диму.

— У Скайхолді, — голос ректора став м'якшим, ніби він відчув мій внутрішній протест, — ми віримо в рівноправний діалог з магією. 
Ми не намагаємося загнати силу в клітку формул і ритуалів — ми вчимося розуміти її суть.

В його очах майнув золотистий блиск — відгомін власної сили, який тут, мабуть, не вважали за потрібне приховувати.

Ректор простягнув мені розклад. Я швидко пробігла очима: основи артефакторики, стародавні заклинання, рунологія, практика посилення амулетів... Усе як в Арконі.

І в самому низу — додатковий курс: Драконяча мова.

Я не втрималася від широкої усмішки.

Вчити мову драконів! Читати стародавні сувої, розуміти заклинання без перекладачів, самій прокладати шлях крізь таємниці цього світу...

(І, так, якщо хтось вирішить поговорити за моєю спиною драконячою — я хоча б знатиму, чи посилають мене до демонів, чи просто бажають доброго ранку.)

— Цей курс зазвичай доступний лише з третього року навчання, — зауважив магістр Вейр, і мені здалося, що в його голосі прослизнуло схвалення. — Але майстер Харан особливо відзначив ваш талант до мов і символів.

Викладача попереджено, що у вас немає базової підготовки — перші тижні будуть... інтенсивними.

Інтенсивними. Це слово могло означати що завгодно: від «доведеться трохи попрацювати» до «забудь про сон, їжу та особисте життя».

Судячи з того, як він це вимовив — скоріше друге.

Але я була готова. 
Після Аркони, де я майже жила в бібліотеці, щоб не перетинатися зі своїми сусідками та однокурсниками, інтенсивність занять мене не лякала.

Ректор вручив мені ще й ключ від кімнати в гуртожитку.

— Вам дісталася верхня кімната в західній вежі, — повідомив він із легким натяком на схвалення. — Високувато підніматися, але зате все компенсує вид з вікна.

Я подякувала й майже бігом вирушила на пошуки свого нового дому.