Рейл

Епілог

Рік по тому.

Посеред руїн старого світу, серед залитих сонцем пагорбів і відбудованих укріплень, повстало нове поселення. Скромне, але живе. Люди повертались із темряви, об’єднувались. Садили рослини, збирали метал, будували майбутнє.

У центрі поселення, в невеликій кімнаті, залитій ранковим світлом, почувся плач.

— Він… він народився, — прошепотала Мія, сльози на очах. — Наш син…

Кайл стояв поруч, тримаючи її за руку. Очі блищали — і радістю, і болем пройденого шляху. Він доторкнувся до маленької істоти, що сповістила світ про своє народження першим криком.

— Ми вижили, Міє. Ми збудуємо для нього кращий світ.

Вона кивнула, ніжно торкаючись до дитини.

Вони були разом. Нарешті — не в бою, не в бігах, а в житті.

А десь далеко…

Чорне небо. Холодна пустка.

Сонячна система.

Кам’яниста планета, ще скалічена подіями, обертається повільно.

І тоді — світло. Металеве. Штучне.

Космічний корабель, мов тінь із далекого минулого, ковзає крізь простір. Його обшивка несе дивні символи. Його курс — чіткий.

Він прямує до Землі.

КІНЕЦЬ