Розділ 27

Туман згущувався. Вітер гнав попіл вулицею, ніби намагався сховати щось, що наближалося. Кайл тримав руку на зброї. Мія йшла поруч, обережно, зосереджено. Марко зупинився, приклавши палець до губ:

—     Тиша. Щось… не так.

І тоді вони побачили його.

Силует у розірваному білому халаті, з кульгавою ходою, але прямою поставою. Обличчя частково прикрите, проте ті очі — холодні, блискучі, безжальні.

Кайл завмер.

—     Це… Неможливо…

Мія стисла руку Кайла.

—     Ти знаєш його?

—     Це Біленький, — пробурмотів Марко, — той, хто...

—     Хто створив більшість з нас, — завершила за нього Мія, голос тремтів.

Біленький зупинився за кілька метрів. Він не тягнувся до зброї. Не тікав. Просто стояв і дивився.

—     Вижили… цікаво, — промовив він тихо. — Я бачу, деякі проєкти виявилися… доволі життєздатними.

Марко підняв гвинтівку:

—     Ще один крок — і стріляю.

—     Стріляй, — спокійно сказав Біленький. — Але пам’ятай: якщо я помру, ви ніколи не дізнаєтесь, що насправді запустили внизу. І що вже почало рухатись.

Кайл зціпив зуби. Його серце гупало в грудях, а мутована рука мимоволі стискалась — наче SCR-HΛRT у ньому відреагував на присутність творця.

Мія зробила крок уперед:

—     Навіщо ти тут? Чого хочеш?

Біленький усміхнувся.

—     Те саме, що й ви. Вижити. Знати правду. І… можливо, трохи більше.

Він кинув погляд на Кайла:

—     Твоя рука вже не просто інструмент. Вона — ключ. І хтось інший теж це знає.

Після цих слів він різко відступив назад — щось клацнуло, під його ногами з’явився люк, і він зник у провалі так само несподівано, як і з’явився.

Тиша повернулась, але вона вже не була звичною. Вона пульсувала страхом і передчуттям.

—     Це був не просто випадок, — прошепотів Марко. — Він щось задумав.

Кайл стискав кулак. У грудях палало.

—     Наступного разу — ми не дамо йому втекти.

Кайл, Мія й Марко кинулися вперед, обережно спускаючись у відкритий люк, де зник Біленький. Темні тунелі вели до покинутої системи технічних переходів. Повітря тут було затхлим, вібрувало від невидимої загрози.

Попереду — спалах. Постріли.

— Швидше! — вигукнув Марко.

Коли вони дісталися до зали з обваленими стінами, там уже точився бій. Четверо потвор — схожих на темні хребетні істоти з обгорілими торсами та металевими щелепами — нападали на постать, яка трималася ледь-ледь. Це був Біленький.

Кайл миттєво відкрив вогонь, Марко кинув гранату. Потвори завили, вивергнувши чорну слизову кров, але не відступили. Мія застосувала кинджали, ковзнувши між тіл, мов тінь.

Коли все стихло, Біленький вже лежав у калюжі власної крові, груди здіймались уривчасто.

— Ви… вчасно, — прохрипів він, усміхаючись кривавими губами.

Кайл упав на коліна поруч.

— Чому ти втік? Що це були за істоти?

— Охоронці... SCR-HΛRT не любить зрадників, — він закашлявся, очі побіліли. — Ви маєте знати правду, поки не пізно.

— Говори, — сказав Марко, стискаючи його плече.

— Його… не створили тут. Його знайшли. Космічний корабель… стара аварія, ще до війни. Глибоко під землею, в кратері. Усередині — це… щось… мертве, наче бог, але все ще живе. Серце. SCR-HΛRT. Не мозок. Не розум. Лише… нескінченне бажання вижити і поглинати.

— Ти використав його? — Мія нахилилась ближче.

— Ми думали… зможемо приборкати. Використати як джерело енергії

Мутації, контролю. Але він... воно… змінює все, до чого торкається. Включно з нами. Особливо з тими, в кому воно пробуджує щось більше. Ви — ті, кого воно вибрало. Не як слуг. Як провідників... або знищувачів.

Кайл відчув, як його мутована рука пульсувала в унісон зі словами Біленького. Пальці змінили форму, ніби відповідаючи емоціям. Внутрішній голос, ледь чутний, наче шепіт крізь сон, прошепотів: ти наближаєшся.

—     Де головне тіло? — запитав Кайл.

—     Під головною лабораторією... під самим сектором Θ. Воно нерухоме, але відлуння його снів вже формують світ навколо. Ви це бачили. Істоти. Мутації. Все — це лише його відлуння...

Біленький схлипнув. Його тіло здригалося від болю.

—     Знищіть його... поки не надто пізно. Поки воно не прокинулось остаточно... Інакше цей світ — не буде останнім.

Кров стікала з його вуст. Його очі затуманились. Останній подих вирвався з грудей — і все стихло.

Мовчання. Мія стиснула руку Кайла. Марко прикрив очі мертвому Біленькому, не кажучи ні слова.

—     Сектор Θ, — прошепотів Кайл. — Кінець шляху.

—     Або його початок, — додала Мія.

Марко підійшов до панелі на стіні — старий розбитий термінал. Його око мигнуло дивним світлом — схоже, не лише Кайл мав свої зміни. Після кількох маніпуляцій панель здригнулась, і перед ними повільно відчинилися масивні двері, за якими ховалася глибока шахта, оповита туманом.

—     До сектора Θ веде лише один шлях. Але ми повинні бути готовими. Він захищає себе. А те, що охороняє тіло SCR-HΛRT — це вже не просто мутанти.

—     То хто? — запитала Мія.

Марко поглянув на неї своїми різними очима.

—     Ті, хто вже злиті з ним. Ті, хто здався. Його воїни.

Кайл стиснув кулак. Його рука змінилась — вкрилась чорним хітином, що світився ледь помітним червоним.

—     Отже, ми йдемо. В кінець всього.