Розділ 26

Темрява підземної лабораторії дихала. Стелі стікали потом конденсату, який крапав із ритмом, схожим на пульс. Усередині однієї з камер, в оточенні скляних контейнерів, трубок, органічних волокон і мерехтливих екранчиків, стояв Він — Біленький.

Зморшки навколо очей здавались глибшими. Пальці тремтіли, хоча не від страху. Збудження. Його дотик до консолі викликав сплеск світла — системи оживали, немов відгукуючись на його біохвилі. Його більше не вважали просто людиною. Він став провідником. Каналом.

Перед ним — пульсуюче серце, закрите в резервуарі, що світилось червоним — SCR-HΛRT.

—     Я відчуваю тебе, — прошепотів Біленький, нахиляючись ближче. — Ти — ключ. Ти — поєднання. Ти — життя... в іншій формі.

Промінь світла пробіг його тілом, відбиваючись від нерівностей шкіри, де з-під халата вже проглядалися шви, нарости, пульсуючі м’язи, що рухались самі по собі. Він був не лише спостерігачем. Він був частиною.

Біленький витягнув дріт, з’єднав його із собою. Його мозок розширився — в уяві пронеслись фрагменти, спалахи, рев... обличчя Едварда... образ Ріви... а потім щось більше.

Темна фігура, що стоїть за межами фізичної форми, чия присутність розчиняє саму реальність. Серце билося — і разом з ним бився кожен його нерв.

—     Прийде день, коли ми зіллємося. Ти... я... і вони, — його губи скривились у викривлену посмішку. — Ніхто не втече. Ніхто не зможе зупинити те, що почалось.

За його спиною відкрилася капсула. З неї зіп’ялась висока, гнучка постать — одна з його «робіт». Очі істоти світилися, мов лампи в тумані. Вона подивилася на Біленького — і схилила голову.

—     Вставай, — сказав він лагідно. — Нам треба почати очищення. Виживші скоро наблизяться... і нам треба їх зустріти як слід.

Кроки — м’які, впевнені, майже нечутні. У холодному напівмороку загорілись білувато-сині лампи. З глибини технічного рівня, з-поміж труб і старих колб, з’явилася Вона.

Ріва.

Її рухи були плавні, мов у хижака. Волосся звисало вологими пасмами, очі світилися примарним відтінком. Шкіра — чиста, майже прозора, але під нею пульсувала дивна енергія, немов біополе. На спині тягнулися тонкі шрами від ін’єкцій, деякі ще світилися в ритмі її пульсу.

Біленький озирнувся, і вперше за довгий час його очі стали серйозними. Не страх — обережність.

—     Ти прокинулась... Рано, — промовив він повільно.

Ріва мовчала, підійшла ближче. Її погляд — холодний, відсторонений, але в ньому жевріла свідомість. Своя. Не програмована.

—     Ти не контролюєш мене більше, — прошепотіла вона. Її голос був низький, з металевим відлунням. — Твій паразит не зміг зламати те, що в мені залишилось.

Біленький скривився. — Ти не розумієш, наскільки далеко ми зайшли. SCR-HΛRT обрав тебе не просто як носія — ти станеш провідником. Мостом між людиною й тим, що за межами.

—     А якщо я зламаю цей міст? — її рука спалахнула вогняним світлом. Потужна хвиля енергії пронеслась по залу. Сигнали з консолей зникли, рідини в колбах завихрились.

Біленький зробив крок назад. Усмішка повернулась на його обличчя.

—     О, Ріво... Ти прекрасна в своєму гніві. Саме це я і хотів побачити.

Її очі блиснули.

—     А я хотіла побачити, як ти гориш.

І вона рушила вперед.

Вона кинулася вперед, мов блискавка — жодних вагань. Рухи надлюдські, тіло — наче створене для бою. Удар ноги — і підлога під Біленьким тріснула, електричні іскри забризкали стіни.

Він ледь встиг активувати свій захист — поле навколо нього спалахнуло синім. Енергетичний бар’єр, живлений SCR-HΛRT. Вибух сили Ріви зіштовхнувся з ним, наче хвиля ламає скелю.

—     Ти хочеш мене вбити? — гаркнув Біленький, ковзаючи назад, зриваючи захисні трубки й розбиваючи колби. — А хто тоді знайде ЇХ? Хто відкриє браму?

Ріва зупинилась лише на мить. — Ти вже її відкрив. Я — наслідок.

Її руки спалахнули біопромінням. Вона вистрілила двома хвилями прямо в центр його бар’єру. Тріщина. Ще одна. Тріщина пішла по захисту, мов павутина. Ще мить — і Біленький був змушений відірвати живлення від системи SCR-HΛRT, щоб вижити.

—     Чорт! — вилаявся він, відкотившись до пульта.

Ріва майже дістала його, але Біленький ударив себе інжектором у шию — мутогенний препарат моментально посилив його м’язи, очі блиснули жовтим.

—     Не думай, що я — просто старий вчений, — сказав він, хрипко посміхаючись. — Я — носій знань. Архітектор.

Він спробував вдарити її. Ріва ухилилась, схопила його за руку — тріск кісток. Він закричав, але звільнився, кинувши їй під ноги електрошокову гранату. Спалах, вибух імпульсу — і вона впала на коліно, її біополе засичало, мов від перегріву.

Він скористався моментом. Рвонув до аварійного шлюзу. Ріва підвела голову, очі палали.

—     Ти не втечеш…

—     Я вже втік, — відповів Біленький, і натиснув на пульт — ґрати опустились, двері зачинились.

За секунду все затихло.

Ріва залишилась у напівтемряві. Серце билося, як у звіра. Але вона вже знала: він боїться.

А отже — наступного разу вона не дозволить йому піти.