Розділ 25

Мія сиділа навпроти Марко, прислухаючись до потріскування вогнища. Її погляд ковзнув по його обличчю — спокійному, майже байдужому. Але коли він обернувся й глянув просто на неї, вона здригнулась.

Очі.

Одне — звичайне, людське, сіро-блакитне. Друге — нелюдське, золотаве, зіниці вертикальні, як у хижака.

Її серце стиснулось — вона бачила подібне. В Едварда. Але в Марко був інший холод — досвідчений, втомлений.

—     Ти... — прошепотіла Мія, не в змозі відвести погляду.

—     Бачила вже такі очі? — спокійно спитав Марко.

—     Можливо… — її голос затремтів. — У когось, хто важливий.

Марко не відвів погляду, але його плечі трохи опустились.

—     Контроль — це тимчасово, Міє. Я просто навчився жити в страху перед самим собою.

Кайл мовчки спостерігав за їхньою розмовою. Тиша зависла в повітрі. Потім він, нарешті, сказав:

—     Я не знаю, ким ти був. Але ми вже бачили, на що здатні мутовані. Якщо ти станеш загрозою — я не буду вагатися.

Марко не здригнувся. Тільки хмикнув, стиха.

—     І правильно зробиш, Кайле. Але якщо колись доведеться — стріляй в голову. Усе інше — дарма.

Після цих слів повітря в ангарі стало ще холоднішим. Але водночас — чеснішим. Вони почали розуміти одне одного.

Кайл ще тримав руку на зброї. Його погляд — пильний, недовіра читалась у кожному русі. Але Марко раптом відвернувся, подивився в темряву за межами ангару й сказав тихо:

—     Я знав хлопця… з подібним поглядом. Із пеклом у грудях. Його звали Едвард.

Кайл сіпнувся.

—     Звідки ти…?

—     Ми разом проходили через один із секторів. Ще до того, як все зірвалося. Його тримали окремо. Біленький особисто наглядав за ним. Навіть тоді, коли інші почали… втрачати себе, він тримався. Я бачив, як його рука… змінювалась.

Мія злякано притислася ближче до Кайла.

—     Ти був у лабораторіях?

Марко кивнув.

—     У них був експеримент, де нас змушували… виживати. Вибірково. Хто витримував біль — отримував «подарунок». Більшість не витримала.

—     А Едвард? — Кайл схилив голову. Його голос затремтів.

—     Він не зламався, — сказав Марко тихо. — Але всередині… щось уже пробуджувалось. Більше, ніж просто мутація. Я бачив це в його очах. Той самий вогонь, що тепер бачу в твоїх.

Кайл на мить затримав подих. Його серце билося сильніше.

—     Я не такий, як він, — прошепотів.

Марко злегка усміхнувся — не з насмішкою, а з розумінням.

—     Можливо, ні. Але він вірив, що зможе стримати те, що в ньому. Якщо ти його друг — спробуй завершити те, що він почав.

Тиша. Тільки тріск вогню й далекі, приглушені реви в темряві.

Кайл опустив голову, і раптово — темрява перед очима розірвалась спогадом.

…Лабораторна камера. Сіро-блакитне світло, капельниці, металева підлога. Едвард сидів на ліжку, напівголий, обмотаний бинтами. Його рука — вже тоді деформована, але не до кінця. Він дивився прямо на Кайла, очі палаючі, сповнені болю і надії.

—     Кайл… якщо виберешся раніше за мене… — голос хрипкий, але чіткий. — Не шукай помсти. Шукай правду. Знищ їх, якщо треба, але не стань таким, як вони.

—     Ми виберемось разом, чуєш? — Кайл схопив його за плече. Його долоня тремтіла. — Я не залишу тебе.

—     Ти вже залишаєш, брате, — Едвард посміхнувся крізь біль. — Але це не зрада. Це шанс.

Світло згасло. Сирена. Потемніння.

Кайл знову відкрив очі. Марко мовчки дивився на нього. Мія — тривожно.

—     Ти бачив його? — прошепотіла вона.   Кайл кивнув.

—     І більше ніколи не хочу бачити його за ґратами. Якщо він ще живий… ми його знайдемо.

Марко стиснув зуби.

—     Якщо він вижив — він уже не той самий.

Вогонь згас, лишивши в повітрі ледь помітний аромат диму. Темрява огорнула притулок, але в їхньому куточку все ще палахкотіло — не світло, а тепло, щось ніжне й дике водночас.

Кайл лежав поруч із Мією, її тіло тулилося до нього, зігріваючи краще за ковдру. Його долоня лягла їй на талію, потім обережно просунулась вище, торкнувшись грудей. Вона не відвернулась — лиш видихнула глибше, трохи повернулась до нього, дозволяючи більше.

—     Хочу тебе, — прошепотіла вона, її голос тремтів не від страху, а від бажання.

Кайл м’яко провів пальцями по її спині, відчуваючи, як шкіра пульсує під його дотиком. Її груди стискались у його долонях, і вона відповіла стогоном, стискаючи його плечі. Тканина більше не розділяла їх — одяг сповзав, ледь тримаючись, і зрештою зник між покривалами.

Їхні тіла торкались одне одного — гарячі, живі, з’єднані у напівтемряві. Він увійшов у неї повільно, затамувавши подих, ніби цей момент був священний. Її тіло прийняло його, як щось рідне, і вона міцно обійняла його ногами, втягуючи глибше, мов прагнучи злиття, а не просто близькості.

Рухи ставали глибшими, ритмічними. Її руки ковзали по його спині, нігті залишали сліди. Її губи знайшли його шию, а подих обпікав шкіру. Їхні стогони тонули в ночі, зливалися з вітром, з темрявою, з самим світом, який забув, що таке кохання.

Але вони пам’ятали.

Коли напруга сягнула межі, їхні тіла здригнулись разом — в один ритм, в одній хвилі. Вона схлипнула, захлинаючись емоціями, а він тільки обійняв її сильніше, втримав, зберіг.

Вони залишились разом — оголені, сплетені, дихаючи в унісон.

Ніч відступила повільно. Ранковий холод проникав крізь тріщини укриття, але під ковдрою було тепло — і не лише від тіл. Було щось інше. Кайл прокинувся першим. Його рука м’яко охоплювала стан Мії, обіймаючи її, ніби вона — найцінніше, що залишилось у світі.

Вона ще спала, обличчя розслаблене, губи злегка прочинені, а пасмо волосся ковзало по щоках. І в ту мить він усвідомив — щось змінилось. Глибоко. Без вороття.

Це більше не просто боротьба за виживання. Не просто союз заради порятунку. Вона — його опора, його серце, навіть серед руїн і темряви. Те, що вони пережили цієї ночі, об’єднало їх — тіло до тіла, серце до серця.