Розділ 24

Тиша.

Мія спить, загорнувшись у термоковдру. Марко сидить, звіряючи карти, ледь чутно клацаючи перемикачами.

Кайл лежить на боці, вдивляється в тріщину на стелі. Його повіки злипаються.

І тоді —

Темрява… глибока… дихаюча.

Він стоїть посеред чогось… гнилого. Стеля висока, мов купол, з органічними прожилками. Усе довкола рухається — наче сам простір дихає.

Попереду — серце.

Воно пульсує. Гігантське, майже як кімната. Воно чорне, з вкрапленнями бурштинового світла. З його вен звиваються нитки, що вростають у землю.

І тоді він чує голос.

Не звук — думку. «Ти — носій. Вогонь і тінь. Генезис і забуття.»

Кайл не може поворухнутись. Його руки — в слизу. Його груди важчають.

І знову голос — глибший, древній:

«Ти вже з’єднаний. Ми вже в тобі.»

Раптово — блиск. Око.

Око Генезису, що обертається над ним. У ньому — його відображення. Але очі… не його. Одне — бурштинове, друге — чорне, мов безодня.

Крик.

Гострий біль у грудях. Руки починають тремтіти. Серце — вже не там. Воно… в ньому.

Кайл прокидається.

Він різко підвівся, весь у поту. Дихання уривчасте.

Марко кинув на нього погляд:

—     Що сталося?

Кайл притис руку до грудей.

—     Я… бачив його. Те, що керує SCR-HΛRT. Воно мене знає.

Мія вже прокинулась. У її погляді — страх.

—     Воно не просто мутант. Це розум, — прошепотів Кайл. — І він шукає тіло. І, можливо… вже обрав моє.

Темрява згущувалась. Страх проростав у кожній тріщині бетону. Кайл відчув — щось йде. Щось чуже. Присутність була, як холод, що проникає в кістки. Мія стиснула його руку. Її очі світились тривогою.

Раптом — рев. Нелюдський, зухвалий, наче сам морок вирішив вивергнутись на поверхню.

Кайл відчув, як щось… прокидається в ньому.

Серце стислося — ні, не те, звичне, а інше. Друге. Те, що лишив йому SCR-HΛRT. Воно билося повільно… потім швидше. І з кожним ударом щось виривалося назовні.

Його тіло смикнуло. Він зігнувся від болю. Груди ніби роздирала блискавка. І раптом — спалах. Навколо нього простір заколихався. Немов повітря зробилося густим, в'язким, насиченим напругою.

Вибух темного світла зірвався з його грудей — хвиля біополя розлетілась на кілька метрів, здіймаючи пил і зупиняючи мутанта, що вже майже торкався їх. Його тіло судомно скрутило, очі закотилися, плоть поплавилася — він впав без крику, мертвий ще до удару.

Кайл стояв, захеканий. Його очі світилися блакитно-оранжевим світлом. Рука тремтіла. Серце — обидва — гупали в унісон.

> — Що… це… було?.. — прошепотів він, не впізнаючи власний голос.

Мія дивилась на нього широко розплющеними очима.

> — Ти… змінився, Кайле. Це не просто рефлекс. Це… щось більше.

І всередині, під шкірою, він відчув — те друге серце починає впливати на нього. Воно хотіло жити. Хотіло… вирватися.

Кайл ще не встиг оговтатись. Його груди повільно здіймались і опускались, піт стікав по скронях, а земля довкола все ще парувала після вибуху біополя.

Позаду — хрускіт.

Він різко обернувся, рука зімкнулась на руків’ї ножа. Але замість мутанта — Марко. Його постать мовчки виринула з пітьми, очі різного кольору пильно дивились на нього.

Марко завмер. Його лице застигло — не страх, не подив, а глибоке, майже болісне впізнавання.

Ø  — …Я це вже бачив, — прошепотів він. Голос був глухий. — Я… знаю це світло.

Кайл не розумів. Він стояв, напружений.

Ø  — Що це було?.. Що зі мною?..

Марко зробив кілька кроків ближче, дуже повільно, як до дикого звіра.

Ø  — Це не просто мутація. Це… вплив SCR-HΛRT. Я бачив подібне… в його очах.

—     Його?

—     Едварда.

Ім’я, мов лезо, прорізало повітря. Мія здригнулась, Кайл стисло зціпив зуби.

Ø  — Він мій друг. Був… до того, як вони його… — Кайл раптом зрозумів. — Ти знав його?

Марко кивнув. Очі його потьмяніли, в них відбивалась стара рана.

Ø  — Я бачив, як це пожирає людину зсередини. Це… не просто сила. Це паразит, Кайле. SCR-HΛRT не дає — він забирає.

Кайл опустив погляд на свої руки. Вони ще тремтіли.

Ø  — Але він врятував нас

Марко підійшов зовсім близько, поклав руку на плече Кайла.

Ø  — Це як лезо в спині. Ти не відчуєш одразу… Та коли станеш частиною його волі — буде пізно.

Ø  — Але поки ти ще борешся — є надія, — додав Марко тихо. — І я не дам йому забрати ще одного з нас.

Мія дивилась на Марко з недовірою, але вже не з ворожістю. В його голосі не було брехні, лише біль і спогади.

Ø  — Якщо ти справді знав Едварда… — сказала вона тихо. — Тоді ти нам потрібен.

Марко не відповів одразу. Він підвів очі до темного неба, де спалахували блискавки у вирі попелу.

Ø  — Я шукав відповіді. Його… і себе.

—     То йдемо разом, — сказав Кайл. Його голос був впевнений, мов удар об метал. — Бо ми ще їх не знайшли.

Марко посміхнувся вперше за весь цей час. Ледь-ледь.

Ø  — Добре. Але якщо щось піде не так… — він поглянув на Кайла, — я не дам тобі стати таким, як він.

Ø  — Не дозволю собі.

Троє вирушили в ніч. Разом.