Розділ 23

Покинутий пункт спостереження.

Тріщина в стіні відкриває вид на темну рівнину, де раніше був аеродром. У повітрі витає пил, запах гару і старої крові.

Марко сидів біля старого радіоприймача, пальці тремтіли — то від холоду, то від страху.

Останній патрон залишився в кишені.

Їжі — на два дні, максимум.

Надія — давно згнила.

І раптом…

Тиша зламалась.

Ніби хтось далеко під землею вдихнув повітря в легені світу.

Спершу — глухий поштовх. Вібрація, як при землетрусі.

Потім — рев.

Не людський. Не звіриний.

Колективний. Живий. Навіжений. Синхронний.

Наче тисячі глоток кричали одним тілом.

—     Що за чорт?.. — прошепотів Марко, підводячись.

Радіоприймач завив, зашипів, розрядився.

Десь у темряві поза базою — засвітились перші світлоокі очі.

Він не бачив їх,

Але він уже знав:

Щось іде.

І цього разу — це не просто черговий мутант, не черговий звір.

Це армія.

Це кінець.

Марко зірвався з місця, стиснув рушницю.

—     Ні... Ні-ні-ні... Тільки не знову...

І побіг — не заради життя.

А щоб встигнути попередити інших.

Коридори здригались. Десь позаду — крики. Гуркіт. Металеві удари.

Кайл тягнув Мію за руку, обидва в дихальних масках, запиленими вентиляційними тунелями. Коли рев прокотився вчетверте, він зупинився і прошепотів:

—     Що б це не було… воно вже близько.

Раптово — глухий удар. Стеля просіла. Пил — стіною.

Попереду, за рогом — глухий звук чогось важкого, що повзло.

Вони завмерли.

Мія вхопила ножа.

Кайл приготував плазмовий пістолет.

І раптом… клац.

Під ногами Мії — активується пастка. Пружина, трос. Вона ледве встигає відстрибнути, але її ногу тягне назад.

—     ЧОРТ! — кричить вона.

Із темряви вискакує мутант — кістлявий, худий, із довгими пальцями, що виділяють слиз.

Він кидається на Кайла.

—     ВІДІЙДИ! — кричить невідомий голос.

Світло.

Спалах. Постріл.

Мутант валиться на бік, його череп зриває заряд.

Постріл — із саморобного імпульсника, зібраного з уламків старої зброї.

З темряви виходить виснажений чоловік у плащі, зліва на плечі — старий радіоблок, очі різного кольору. Він мовчки дивиться на них.

—     Не кричіть. Ще один звук — і вони сюди прийдуть не по одному, — каже він спокійно.

—     Хто ти, чорт забирай?! — гарчить Кайл, ховаючи Мію за спину.

Марко не відповідає одразу. Він повільно опускає зброю.

Тоді каже:

—     Ви… знаєте Едварда?

Кайл завмирає. Мія напружується.

—     Звідки ти знаєш це ім’я? — питає Кайл тихо.

Марко на мить опускає погляд.

—     Бо колись ми працювали разом. До того, як все це… — він жестом охоплює навколо. — Сталося.

Кайл дивиться йому прямо в очі. На мить — тиша.

Мія прошепотіла:

—     Очі… в тебе очі, як у заражених.

Марко знизує плечима.

—     Не всі заражені мутують. Деякі… зберігають розум. А я зберіг пам’ять.

—     Я знаю, що насувається. І якщо ви хочете дожити до ранку — ви підете зі мною.

Вони йшли вузьким коридором, освітленим тьмяним зеленим світлом аварійного живлення. Пил у повітрі застиг, мов туман.

Марко йшов попереду, зосереджений, мовчазний. Його постава — пряма, рухи впевнені. В очах — не слабкість, а досвід. Браслет на лівому зап’ясті злегка підсвічувався.

Кайл не зводив з нього очей. Мія час від часу озиралась назад.

—     Що це за місце? — запитав Кайл нарешті.

—     Один із обслуговуючих відсіків. Сектор 7-Δ. Тут колись була інженерна група, — коротко відповів Марко. — Вентиляція ще працює. Мутанти сюди не лізуть. Поки що.

Вони зупинились перед заіржавілими дверима, які Марко відкрив кодом.

Всередині — невелика кімната: старі шафи, декілька ліжок, консолі без живлення, порожня пляшка води на столі.

Але тут було… тихо. Не лячно — просто тихо.

—     Відпочиньте, — сказав він. — Я виставлю пастки.

Кайл опустив рюкзак, але не розслабився.

—     І що далі? Ти сказав, знав Едварда. Що це означає?

Марко повільно сів навпроти.

—     Він був першим… на кому вони випробували SCR-HΛRT. Я був у команді, яка мала за ним нагляд. Ми не встигли — те, що вони витягли з глибини, змінило все. Навіть не мутанти... а щось більше.

Мія нахилилась вперед:

—     Ти кажеш… що це не просто вірус? Не просто експерименти?

Марко кивнув.

—     Це паразит… розумний. І він шукає господаря. Ви бачили, що може зробити одне його “серце” з людиною. А тепер уявіть, якщо їх буде… десятки.

Настала тиша.

Кайл зітхнув:

—     І ти думаєш, що ми можемо це зупинити?

—     Ні, — відповів Марко. — Але можливо… ми ще можемо врятувати деяких.