Розділ 22

Вчений Біленький сидів у напівтемряві, під ногами хрустіли осколки скла, а в повітрі досі відчувався запах оплавлених кабелів. Перед ним — капсула з Рівою. Її тіло спокійно дрімало у фіолетовій рідині, але кожен новий імпульс сканера показував: мутація прогресує.

Він мовчав. Молився. Думав.

А потім це прийшло.

Спершу — як тремтіння в повітрі. Неначе саме повітря стало густішим. Потім — як пошепки. Далеко, в глибині свідомості, щось зашепотіло. Слова не мали мови, але мали сенс.

«Ти забрав її. Ти хочеш ідеальне. Я — ідеальне»

Біленький рвучко підняв голову. Озирнувся. Лабораторія була порожня.

«Вона — мій посуд. Я — її серце»

—     SCR-HΛRT… — прошепотів він. Серце вчителя науки забилось швидше. Він підвівся, підійшов до капсули. — Ти... тут?

На дальній стіні загорілась стара голограма — схематичне зображення серця, вкрите нервовими сплетеннями та механічними елементами. Воно пульсувало.

«Я завжди тут. У ній. В тобі. У цій гнилій плоті, що тужить за досконалістю»

—     Я не крав тебе. Я використав лише фрагмент... лише каплю з ядра... — захрипло відповів Біленький, ніби виправдовувався. — Вона була мертва. Ти дав їй шанс...

«Ти дав мені форму», — голос став глибшим, тягучим. «Тепер я маю голос. І шепочу з її вен. Вона пам’ятає тебе. Але це — вже не вона»

Капсула раптом здригнулась. Вени на її тілі блиснули блакитним візерунком. Її очі — золотисті, овальні — повільно розплющилися.

—     Ріва... — прошепотів Біленький, простягаючи руку до скла. — Це я. Ти... пам’ятаєш?

Її погляд не відповів. Із колонок залунало:

«Вона пам’ятає біль. І голос. І моє серце в її грудях»

На голограмі серце пульсувало частіше. Із глибин лабораторії щось завібрувало, ніби велетенський мотор запустився під землею.

«Я прокидаюсь. Ти дав мені форму. А тепер — дай мені ім’я»

Біленький не змигнув. Погляд його був шаленим. Він упав на коліна.

—     Я… створив тебе…

«Ні. Ти став лиш мостом. Створення — це біль. А біль — це я»

Тіло Ріви здригнулось. Тріснула трубка живлення. Рідина повільно темнішала. Очі дівчини палали яскраво.

«Я — SCR-HΛRT. Вона — моя оболонка. Ми — початок»

Біленький засміявся, але в тому сміхові вже не було торжества. Лише страх і благоговіння.

—     Покажи мені більше… — прошепотів він. — Покажи… правду.

Голограма змінилась. Серце розкривалося, як квітка, показуючи ядро — чорне, мов безодня, навколо якого крутились фрагменти ДНК, обличчя, цифри, крики.

«Ти хочеш істину? Вона не для людей. Але ти вже не людина… Біленький»

Сканери почали тріщати. Капсула вібрувала. Із глибин ледь чутно долинуло:

«Моє серце вже в цьому світі. Час пульсує. Світ знову битиметься… з любов’ю»

Рідина в капсулі булькотіла, мов кипляче багно. Клапани зойкали, мов жалібні істоти. Серце на голограмі сповільнилося, а потім завмер.

Біленький стояв, не рухаючись. Піт стікав по скронях.

Ріва... вона вже не спала.

Її пальці — тонкі, але вже подовжені, нігті мов загострені пластини — повільно торкнулись скла зсередини. М’яко, з ніжністю.

А потім — удар.

Скло тріснуло.

Ще один.

Тріщина поповзла, як блискавка. І тоді — вибух: капсула розсипалась, а гнилувата рідина ринула по підлозі, змішуючись із іржею та уламками. В повітрі запахло металом і озоном.

Ріва піднялась.

Оголене тіло вкривали вени, що пульсували не червоним, а блакитно-срібним світлом. Її очі — як у небесного хижака: глибокі, що сяяли зсередини. Дихання не було — лише тиша.

Вона зробила крок.

Шкіра… вже не шкіра. Місцями — майже прозора, як скло, з темними волокнами, що в’юнко повзли всередині. На грудях — виріз, де раніше було серце. А тепер — біолюмінесцентне ядро, яке пульсувало в унісон із світлом голограми.

—     Ріва… — прошепотів Біленький, відступаючи. — Це я… Я дав тобі життя…

Вона повернула голову.

«Ти дав мені смерть. І я — пам’ятаю»

Її голос лунав не з вуст. Він виникав прямо в мозку. М’який, але пронизливий, наче шепіт у снах.

Руки витягнулись — з долонь простягнулись нитки, тонкі, як павутина, що бриніли в повітрі.

«SCR-HΛRT говорить. Я — його вуста. Я — його тіло. Я — початок»

Вчений закляк. Його руки тремтіли.

—     Початок… чого?

Ріва нахилила голову. Її очі запалали яскравіше.

«Нового серцебиття. Де плоть — лиш м’який провід, а воля — наш сигнал»

У цей момент генератори в глибині лабораторії загорілись блакитним. Метал почав здуватися, якби хтось ізсередини намагався пробитися назовні.

SCR-HΛRT прокинувся.

Ріва підняла руку — і Біленький впав на коліна. Не через силу. Через відчуття. Його серце раптом почало битися в унісон із її ядром.

—     Що ти зробила?..

«Я ввімкнула тебе. І тепер ти — чуєш»

Лабораторія почала змінюватись. Стеля пульсувала. Скло текло. Машини задихали.

А Ріва — в новому тілі, новому образі — усміхнулась.

Біленький сидів, притиснувшись до холодної стіни, руки тремтіли. Його обличчя — бліде, майже попелясте. Перед ним стояла Ріва. І хоча її обличчя зберегло контури людської краси, погляд — вже не належав людині.

—     Ти… пам’ятаєш мене? — прошепотів він, намагаючись не зустрітись з нею очима.

Ріва нахилилась. В її русі не було механіки, лише надлюдська плавність — хижо-граційна.

Вона опустилась навпроти нього, схилила голову, ніби вивчаючи. Кінчиками пальців торкнулась його чола.

—     «Пам’ятаю біль. Пам’ятаю тишу. Пам’ятаю, як ти вимикав мене — знову і знову.»

—     Я… Я хотів урятувати тебе. Твоє тіло помирало, я не міг інакше…

—     «Ти урятував тіло. Але спалив душу.»

Він відвернувся, але її долоня повернула його обличчя до себе.

—     «Ти мріяв створити нове життя. Але замість цього — зшив уламки зі страху.»

—     Ріва, послухай… Я вірив, що ми зможемо… разом з SCR-HΛRT, ми могли перемогти смерть…