Розділ 21

Темрява стискалась навколо, мов ковдра з диму й холоду. Світло від вогнища мерехтіло, відблискуючи в очах Мії. Вона сиділа навпроти Кайла, обмотавши плечі курткою, а долоні тримала над теплом. І хоч полум’я гріло тіло, душу стискала крижана тривога.

Кайл мовчки перевіряв спорядження. Кожен рух — механічний, автоматичний. Лише іноді його пальці завмирали, коли в голові знову спалахувала картина — колба, серце SCR-HΛRT, очі Едварда… не людські. Занадто знайомі. Занадто чужі.

—     Він був там, — прошепотів Кайл, не зводячи погляду з браслета. — Я не уявив це. Він... він говорив зі мною.

Мія підвелась, підійшла ближче, сіла поруч. Її голос був спокійним, але в ньому ховалось щось глибше — ледь стримуваний страх.

—     Паразит-серце... SCR-HΛRT... можливо, він пов’язаний з ним. З тією сутністю, що координує мутантів. Якщо Едвард досі живий, — вона ковтнула слину, — він може бути ключем. Або зброєю.

—     Або ворогом, — додав Кайл похмуро.

Мовчанка зависла між ними. Потім Мія нахилилась до браслета.

—     Ти ще бачиш сигнал?

Кайл кивнув, активував екран. Іконка мерехтіла червоним, як серце на межі зупинки.

Ø  Сигнал ALP-KΣY активний. Відстань: 21.8 км.

Пеленг: схід-схід-північ.Статус: нестабільний. Частота змінюється.

—     Вони або тікають, або намагаються вийти на зв’язок, — мовила Мія. — Може, це вцілілі з інших баз. Може, ще не все втрачено.

Кайл глянув на неї. В її очах ще жевріла надія. І він не хотів її гасити.

—     Тоді вранці вирушимо.

—     Ні, — Мія зітхнула. — Вони можуть не протриматись до ранку. Якщо там люди — вони нас потребують вже.

Вітер роздмухав полум’я, кинувши його тінь у бік дороги. У повітрі почувся слабкий гул — ніби щось далеко-далеко рухалось, порушуючи спокій ночі.

Кайл підняв голову. Очі звузились.

—     Почалось…

Гул набирав сили. Спочатку він здавався вітром або шумом далекої техніки. Але щось у ньому було... органічне. Тягуче, вібруюче — ніби хтось або щось видихало саме повітря крізь тисячі горляних щілин.

Мія вже стояла, стискаючи зброю. Кайл одним рухом вимкнув вогнище. Темрява знову обійняла їх, і лише зеленувате світіння її очей прорізало морок.

—     Вони поруч, — прошепотіла вона. — Я чую їх.

—     Сканер? — коротко кинув Кайл.

—     Тиша. Але якщо це ті, що пригнічують сигнали...

—     Гончі Пітьми? — він стискав пістолет, готуючись до найгіршого.

Мія ледь кивнула. Її голос був майже нечутним.

—     Вони не полюють випадково. Їх ведуть.

Раптом з лісу вирвалось перше ревіння. Гортанне, люте — і одразу багатоголосе. З усіх боків.

Кайл вистрелив у небо — сигнальна ракета зірвалась угору, на мить освітлюючи навколо все яскравим спалахом.

Він побачив їх. Принаймні п’ятеро — витягнуті тіла, спотворені обличчя, чорні лапи з вигнутими кігтями. Очі — без зіниць, лише білі плями.

Гончі Пітьми.

—     Бігом! — крикнув він, і вони рвонули через ліс.

Гілки хльостали по обличчю, земля була слизькою. Позаду лунало гавкання, що розривало повітря. Один із Гончих стрибнув попереду, намагаючись перехопити Мію, але вона ковзнула під ним, вистріливши вгору. Писк болю — і тіло завалилось у кущі.

Кайл засканував місцевість. На мапі — старий тунель. Недалеко.

—     Туди! 170 метрів, північний схід! — він штовхнув Мію вперед.

Гончі не відставали. Один із них пробився майже впритул. Кайл розвернувся, натиснув спуск — клацання. Порожньо.

Звук рикошету — і мутант зупинився. Мія обернулась, її очі світилися сильніше.

—     Не зупиняйся!

Кайл рвонув з останніх сил.

Тунель з’явився між дерев — обвалена арка, знизу — бетонні сходи. Вони встигли.

Мія стрибнула вниз першою, Кайл за нею. Він натиснув на панель збоку — старий важіль активував аварійне блокування. Масивні двері почали повільно зсовуватись.

Один із Гончих кинувся вперед — і в останню мить його морда вдарилась об метал. Двері замкнулись. Темрява всередині була глухою.

Дихання. Тиша. Капання води.

Кайл упав на спину, сміючись з полегшенням.

—     Ми живі…

—     Поки що, — сухо відповіла Мія. — Але щось у цьому місці… не так.

Повітря в тунелі було сперте, важке, наче застигле з попередньої епохи. Стіни вкриті темною пліснявою, де-не-де миготіли лампи аварійного освітлення — червоні, мов заплющені очі.

Кайл дістав браслет і ввімкнув сканування.

—     Тут є енергоживлення. Стара система. Можу спробувати активувати карту.

Мія мовчки пильнувала темряву попереду. Її очі світилися слабким зеленим світлом — вона бачила більше, ніж він.

—     Обережно. Я щось чую.

Кайл провів пальцем по панелі. З браслета клацнуло, і на голограмі з’явилась схема тунелю. Виявилось, що це був сервісний коридор, який вів до покинутого підземного укриття.

—     Тут був пост спостереження. І… лабораторна зона? — він звів брови.

—     Знову лабораторія? — Мія стишила голос. — Мені це не подобається.

—     Мені теж. Але або вниз, або назад до тих Гончих.

Вони рушили далі. Кожен крок лунав, як постріл. Мокра підлога ковзала, десь капала вода, обвислі кабелі іноді тихо потріскували, наче шепотіли щось неприємне.

Через кілька хвилин коридор розширився. Вони вийшли до великого приміщення, схожого на ангар. Тут було темно, але посеред кімнати щось світилось — капсули. Старі, потріскані, частина розбита. Усередині — залишки тіл. Деякі виглядали людськими. Інші — ні.

—     Вони тестували тут… щось. — Кайл підійшов до найближчої капсули. У ній лежав силует — майже дитина, з витягнутими руками, і шкірою, схожою на хітин.

—     Пекло… — прошепотіла Мія. — Це не звичайна лабораторія. Це була підстанція польових адаптацій.

—     Що це значить?

—     Тут створювали мутантів не для досліджень. А для виживання на поверхні. Їх «випускали». Випробовували. Вони були живою зброєю.

Кайл підійшов до терміналу. Дивом — він ще працював. На екрані: “Модуль 4: Тестування носіїв серії S-Плазма. Запис №13 — SCR-HΛRT. Активний стан: невідомий.”