Розділ 20

У тиші після вибуху не залишилось нічого, окрім гудіння повітря. Воно витало між розтрощеними конструкціями, обпікаючи легені дрібним пилом і гарячим попелом. Дим здіймався з руїн, стелився над землею, як важка ковдра забуття. Навіть зграї мутантів, здавалося, завмерли на мить, приголомшені силою руйнування.

Мія сиділа на уламку бетонної плити, її обличчя — застигла маска зосередженості. Світлі очі тьмяно світились, ніби пробиваючись крізь внутрішню бурю. Вона тримала Кайла за плече, тримтіла, але мовчала.

Кайл лежав поруч, його тіло було порізане уламками, з грудей виривалось рване дихання. Кров залипала на одязі, змішуючись з попелом і брудом. Свідомість вислизала, мов вода крізь пальці. Він намагався щось сказати — лише хрип. Раптом усе потемніло.

Спалах.

…Темний коридор, наповнений пульсацією. Металеві стіни дихають.

Едвард стоїть посеред лабораторії, його мутована рука світиться мертвим фіолетовим сяйвом. Позаду — колба. У ній щось ворушиться.

SCR-HΛRT.

Паразит-серце.

Воно б’ється. Не в такт з життям, а в такт волі.

Гіпнотичний звук — стукіт. Струм.

Едвард обертається, і його погляд — не людський.

—     Це не кінець, Кайле. — голос луною розлітається в порожнечі.

—     Ти ще не бачив, що воно зробило з нами…

Кінець видіння.

Кайл здригнувся і прокинувся з глухим стогоном. Його тіло ще боліло, але дихання стало глибшим. Мія схилилась ближче.

—     Ти тут… — прошепотіла вона.

Він дивився в небо, що знову затягнулось темними хмарами. Дим стирав обрії, і тільки серце… десь у глибині грудей… відлунювало той самий ритм, що у сні.

—     Я бачив Едварда… — хрипко мовив Кайл. — Він… він теж пов’язаний із цим.

Мія не відповіла одразу. Але її пальці сильніше стиснули його руку.

—     Тоді ми мусимо знайти його. Поки не пізно.

Мія підвелась першою. Вона стояла серед руїн, прислухаючись до далекого завивання вітру, що проносився крізь згорілі рештки комплексу. Повітря було важким, але вже не несло смертельної загрози — лише попіл, дим і… тривогу.

Кайл сів, опершись на руку, і глянув довкола. Колись потужна лабораторія PE1620SA перетворилася на вирву зі скрученим металом і обвугленими структурами. І все ж, щось залишалось… відчуття незавершеного.

—     Це… була лише одна база, — пробурмотів він, ледве промовляючи слова.

Мія кивнула. Її голос був низьким, але впевненим:

—     Їх більше. Інші осередки. Інші «резерви». Я бачила це в даних, які ми зчитали з термінала…

—     Резерви? — перепитав Кайл.

—     Живий матеріал, — вона знизила очі. — Так вони це називали. Ті, хто ще залишився. Хто… координує мутантів.

—     ELITE? — запитав Кайл, хоча вже знав відповідь.

—     Або те, що залишилось від них. Або щось гірше, що виросло з їхніх помилок.

Тиша стала гнітючішою. Десь у далечині пролунало виття — неприродне, розірване, мов сигнали, зведені до болю. Кайл і Мія обернулись у той бік.

—     Вони не просто тварини, — прошепотіла Мія. — Вони організовані. Хтось керує ними. І ми наближаємось до джерела.

Кайл мовчки підвівся, схопивши свій рюкзак. Рани пекли, але щось гірше горіло в ньому — жагуче бажання знайти істину. Знайти Едварда. Дістатись до центру всього цього божевілля.

—     Тоді ми йдемо далі, — сказав він. — Поки ще маємо шанс.

Мія дивилась йому вслід — з втомою, з рішучістю, зі страхом. І з надією.

Попереду чекала правда. І війна.

Кайл тільки зробив кілька кроків, як на зап’ясті завібрував браслет BR-Unit. Тьмяний дисплей спалахнув, і крізь шар пилу та попелу проступив новий сигнал. Незнайомий. Слабкий. Але... активний.

— Що це? — Мія нахилилась ближче.

Кайл зупинився, швидко провів пальцем по екрану, відкриваючи інтерфейс сканування. Система завантажувалась повільно, ніби прокидалась після довгого сну. Потім — клацання, і з’явилось повідомлення:

> Виявлено зашифрований сигнал. Джерело: невизначене.

Можливе походження: комплекс ELITE_C-09 або вижилі (шифрування ALP-KΣY).

Відстань: 23.4 км. Пеленг: схід-схід-північ.

— Це може бути або хтось із них... — мовив Кайл, нахмурившись. — Або ще одна база. І вона активувалась після вибуху. Можливо, як відповідь.

Мія дивилась на координати. Щось у її погляді змінилось — нова тривога. І нова ціль.

— Якщо це вижилі — ми не можемо їх лишити. А якщо це інший осередок — маємо йти туди, перш ніж воно оживе повністю.

Кайл кивнув, знову стискаючи ремінь рюкзака. Втома не зникла. Біль у тілі не вщух. Але новий напрямок уже горів перед ними — як попіл у повітрі, як надія серед тіней.

— Схід-схід-північ. Рушаймо.

Під ногами хрустіли уламки. Позаду — вирва та дим. Попереду — нова небезпека. І, можливо, шанс зупинити те, що мало стати кінцем усього.

Місяць сховався за хмарами, залишивши землю у темній, вологій тиші. Вітер шелестів уламками і сухими кронами, тримаючи простір у напрузі. Кайл і Мія притислись до бетонної стіни покинутого автозаправного пункту. Поруч – невелике вогнище, затулене бляшанками та уламками. Його світло не доходило до глибини ночі, лише малювало на стінах тіні, що тремтіли, ніби живі.

Мрія щойно дрімала, коли різкий звук порушив усе — тріск гілки. Потім ще один. Кайл миттєво підвівся, схопивши зброю.

—     Не з резерву... — прошепотіла Мія, вдивляючись у темряву.

Сканер браслета не спрацьовував. Жодних сигналів, наче щось глушило все навколо. Потім з’явилися вони.

Тіньові Блукачі.

Довгі, худі, майже безшумні. Їхні обличчя ховалися в тінях, а очі — світлі крапки у пітьмі. Вони рухались плавно, вивірено. Без поспіху. Як хижаки, що вже знають, де їхня здобич.

—     Вони полюють, — видихнув Кайл. — Не такі, як ті... Це інше.

Мить — і один зі створінь рвонув уперед. Метнувся, мов тінь на вітрі. Постріли, крики, іскри — але лише коротка сутичка. Мія влучила в одного, Кайл вивернувся від другого, вистрілив майже впритул. Один з мутантів відступив, але не зник — він зупинився. І... заговорив.