Розділ 19

Повітря всередині було густішим за дим. Воно не пахло — воно смакувало. Гірке, наче попіл. В'язке, наче кров.

Приміщення за дверима не було великим, як вони чекали. Це не був реакторний зал. Не лабораторія. Не ангар. Це була… кімната.

Кругла, темна. Стеля — немов хмара з живих волокон, що повільно пульсують. Стіни — гладкі, наче з нутрощів гіганта. І в самому центрі — воно.

Серце.

Пульсуюча маса — частково жива, частково технічна. Метал і м’ясо. Світло й гниль. Вона билась у ритмі, який відчували в грудях. З кожним ударом — простір трохи тремтів, ніби світло змінювало форму.

— Це… вона? — прошепотіла Мія.

— Це центр… усього, — відповів технік, тремтячи. — Вона керує ними. Вона з’єднана з усіма мутантами. З усіма експериментами. І… вона не спить.

Едвард підійшов ближче. Його рука більше не слухалась. Вона тягнулась уперед, мов сама хотіла злитись із цим пульсуючим серцем. Його очі стали блідішими. Шкіра на лобі вкрилась потом. Голос в голові — гучнішав.

"Ти частина мене.

Я дала тобі силу.

Я дала тобі виживання.

Тепер… дай мені себе."

Він опустився на одне коліно. Його лезо зникло. Рука стала м’якою, майже рідкою, майже… готовою злитися.

— Едварде?! — крикнув Кайл, кидаючись до нього.

Але поле — невидиме, силове, живе — відкинуло його назад.

Мія вистрілила. Куля потрапила в Серце. Ніби… втонула в ньому. Жодного ефекту.

— Вона його тягне! Вона хоче його!

— Я бачу… — прошепотів Едвард. — Я бачу, як усе було. Вона… це не машина. Не мутація. Це… паразит.

Вона не створена. Вона… знайдена.

Мовчання.

Серце зупинилось на мить. І тоді — пульс, сильніший, ніж усі до цього.

"Тепер — відкрийся."

Зі стелі спустилися форми. Людські. Напівмутовані. Голі. Очі мертві. Обличчя — майже знайомі.

Едвард сіпнувся. Його тіло напружилось, мов струм пройшов крізь кожну клітину. Очі закотилися. Із рота вирвався хрип, більше схожий на шипіння. Його рука — мутована, рідка, чужа — вже повністю з’єдналася з пульсуючою масою.

—     Едварде, ні! — кричала Мія, зриваючи голос, — Ти сильніший за це! Бийся!

Та вже було пізно.

Серце… втягувало його. Повільно. Непомітно. Як болото, що ковтає людину заживо. Його ноги зникали у слизькому органічному матеріалі, груди засмоктувало, плечі…

Останнім, що залишилося — його обличчя. Погляд. Але він уже не бачив їх. Він бачив щось інше. Далеке. Жахливе.

—     Не… дозвольте… їй… — прошепотів він. — Не дайте…

Його ковтнуло.

Серце здригнулося. Пульс став сильнішим. Стіни навколо задихалися, мов легені під час паніки. Звуки стали глухими. Повітря тремтіло.

І тоді — знову тиша.

Едварда не було.

Тільки… мертве тіло. Викинуте, мов використана шкіра, без кісток. Воно випало з боку Серця і безвольно гепнулося на підлогу.

А потім… піднялося.

Не саме.

Поле навколо Серця, невидима сила, підняла тіло в повітря — і повільно піднесла до стелі. До тих, хто вже там. До інших. До сотень тіл, що висіли догори ногами, вшиті в м’ясо та кабелі.

Його тіло стало ще одним.

Обличчя застигло з виразом спокою.

Та його рука — досі пульсувала.

Кайл перший опритомнів. Його рука сіпнула Мію за плечі — не ніжно, а ривком, інстинктивно, як солдат витягує побратима з пекла.

—     Вставай! ВСТАВАЙ! — гаркнув він, а в голосі прорізалася паніка.

Мія кліпнула очима. Вона ще дивилась на стелю, де щойно зник Едвард. Її губи тремтіли, і здавалось, от-от розлетяться від крику.

—     Мія! — повторив він, цього разу тихіше, здавленіше. — Якщо ми не виберемось зараз… наступними будемо ми.

Вони рвонулися до дверей. Але не до тих, через які прийшли. Ні. Ті вже повністю закрились — стіни злилися в єдину плоть, і з кожною секундою ставали більше схожими на внутрішній орган, ніж на бетон.

Попереду, у глибині коридору, зяяла ще одна арка. Металева, стара, з вибитим написом: «PE1620SA / Сектор 9 — Модуль Лабораторії».

Вони кинулись туди.

Двері не чинили опору. Вони… запросили.

Світло — тьмяне, зеленувате, блимало з ламп над головою, немов самі вони доживали останні хвилини. Пахло формаліном, пластиком, іще чимось… солодкуватим, трупним.

А потім — зал.

Величезний. Безмежний. Стеля губилася в тумані. А перед ними — ряди капсул.

Сотні.

Тисячі.

Кожна — з тінню всередині. Силуетами. Контуром чогось… колись людського. Деякі мали зайві руки. Інші — плавники. Щупальця. Очі, що світилися крізь скло, ніби чекали.

—     Що… це… — прошепотіла Мія.

Кайл ковтнув. Рука повільно потягнулась до зброї — ніби автоматична реакція, без надії.

—     Вони сплять, — пробурмотів він. — Це… запас. Їхній грьобаний резерв.

—     Але скільки їх тут?..

—     Досить, щоб поховати весь континент.

У темряві щось клацнуло. Тріск. Десь ближче до них. Одна з капсул… мигнула. Легка вібрація пройшла по підлозі.

—     Кайл… — Мія притислась до нього. — Вони прокидаються?

Він глянув навколо. Очі не знали, куди дивитись — кожна капсула могла бути першою, що відкриється.

—     Нам треба знайти керування. Знищити це. Все. Інакше… Едвард загинув дарма.

—     Якщо він… ще може загинути, — прошепотіла Мія.

Тиша.

А потім — ще один звук. Глибше. Далекі кроки. Чи щось, що імітувало кроки.

—     Ходімо. І молись, щоб те, що прокидається, не мало обличчя…

Коридори опускалися нижче — у нутрощі мертвої машини. Повітря було густим, насиченим пилом і чимось ще — важким, липким, наче дихати доводилося крізь вату. Десь капала вода. Десь — щось повзло за стінами.

Кайл ішов попереду, автомат напоготові. Мія позаду — прикривала. Кожен їхній крок лунав занадто голосно, немов усе навколо чекало. Спостерігало.

—     Ще трохи, — хрипко сказав Кайл. — За поворотом має бути вузол зв’язку.

—     Мені це місце не подобається, — прошепотіла Мія. — Воно ніби… живе.

За рогом — зал. Великий. Центральний. Стеля обвисла від пучків кабелів, схожих на чорні вени. На підлозі — пил, розкидані інструменти, сліди боротьби. Посеред кімнати — консоль, обрамлена пульсуючим жовтим світлом.