Розділ 18

Дренажний прохід тягнувся під фортом, мов гниючий кишківник давно мертвого звіра. Стіни — слизькі, сірі, подряпані. Повітря важке, вологе, кожен крок луною віддавався в черепі, як удари молота.

Едвард ішов без світла. Його очі вже бачили в темряві краще, ніж у світлі. Кожен порух — інстинкт. Кожен звук — образ у свідомості.

Його рука… тремтіла.

Не від страху. Від чогось іншого. Вона знову змінювалась — навіть без наказу. Судоми пульсували в передпліччі. Кістки під шкірою ледь чутно хрустіли, немов перебудовувались. Венозна сітка світилась під шкірою — тьмяно-фіолетовим.

Він зупинився. Прислухався.

Шурхіт.

Хтось… чи щось… було попереду.

Його пальці розтягнулися, перетворившись на довгі тонкі леза. Мутована рука стискалась, розкривалась — мов щось окреме, живе, що дихало разом з ним. Він зітхнув.

— Ну ж бо…

З темряви виповзла фігура.

Невелика. Людська. Напівзгорблена. У брудному комбінезоні. Обличчя закрите маскою.

Едвард не кинувся. Лише мовчки приготувався — рука сягнула назад, готуючись стати списом. Але фігура… підняла руки.

— Не стріляй… не бий… Я свій…

Голос був слабкий. Старий. Схожий на хрип вентиляції.

— Хто ти? — прохрипів Едвард.

— Я… я був техніком. Тут, у PE1620SA. Давно. До того, як вони… — він кивнув на стіни. — …пустили туди Тінь.

Едвард підійшов ближче. Рука напіврозслабилась — але не зовсім.

— Що ти тут робиш?

— Ховаюсь. Вже як два роки . Після першого прориву. Вони не шукають у темряві. Їм тут незручно. Вони бояться її… бо вона — не їхня.

Едвард нахилився.

— Що ти знаєш про контроль? Про те, хто ними керував?

Старий технік затремтів. Його очі — каламутні, налякані.

— Вони не просто мутанти. Вони... випущені. А за ними — хтось інший. Щось, що ніколи не повинно було прокинутись. Я чув, як вони шепочуть. Вони чекають на нього. На… Пастуха.

Едвард відчув, як рука знову тремтить. Відгукується. Немов щось усередині зрозуміло це ім’я.

— Ти щось приховуєш. Говори.

— Є ще один рівень під лабораторією. Засекречений. Навіть ми, техніки, не мали доступу. Але я чув кроки. Шепоти. І бачив... двері. Вони дихали, Едварде. Я клянуся — сталь дихала.

Тиша згустилась. З-поза спини Едварда долинув крок. Один. Тяжкий.

— Хтось іде, — прошепотів технік.

Едвард розвернувся. Його рука миттєво стала щитом із кістяних пластин.

Темрява розступилась — і в неї ввійшов Кайл. А за ним — Мія.

— Ми бачили твої сліди, — сказав Кайл. — І подумали, що краще не залишати тебе самого.

Едвард мовчав. Лише кивнув.

— Ви обоє… — він на мить зупинився, — повинні це побачити. Нижче є те, що може відповісти. Або знищити нас усіх.

Мія поглянула на нього.

— Якщо ми вже пройшли крізь Пітьму — то підемо й глибше.

Троє рушили далі.

Позаду старий технік шепотів собі щось — молитви, чи прокляття. Він не рушив із місця.

Темрява приймала їх. Попереду — сталеві двері. І від них… ішло тепло. І дихання.

Едвард підійшов до дверей.

Вони були великі, старі, з темного металу, обпеченого часом і вибухами. Але головне — вони… дихали.

Не буквально. Не повітрям. А простором.

Немов з кожним вдихом вони трохи розширювались, пульсували. Немов щось по той бік робило те саме. Повторювало. Віддзеркалювало. Дихало з ним в унісон.

—     Що це… — прошепотів Кайл, намагаючись не рухатись.

—     Це не просто двері, — відповів технік. Його голос захрип, очі затуманились. — Це… вхід до реактора. Але… він давно вже не просто реактор.

Мія тримала зброю, мов дитину. З обережністю й страхом.

—     Я відчуваю… ніби мене тягне до них.

—     Бо тебе вони вже знайшли, — прошепотів технік.

Едвард зробив крок ближче. Його мутована рука тремтіла.

Вона сама реагувала. Вени на ній набрякли, пальці розширились, з-під шкіри виступили жилки, що світилися слабким синьо-фіолетовим світлом. Рука… пульсувала в такт дверям.

—     Вони дихають… як вона, — прошепотів він. — Як та… субстанція. Як Тінь.

—     Це не Тінь. Це… Серце, — сказав технік, відступаючи назад.

—     Що?

—     Вони вивели її. Виростили. Живий енергетичний вузол. З’єднаний із усіма мутантами. Із системами. З самою суттю того, що тут було створено. І вона… вона чує нас.

Двері знову здригнулись. Цього разу — майже чутно.

Немов глухий удар по той бік металу. Як серце.

—     Відкривається… — прошепотіла Мія. Її зіниці розширились. Вона зробила крок уперед, несвідомо.

—     Ні! — крикнув Едвард. Його рука раптово перетворилась — видовжилась у спис і вперлась у двері.

Удар. Вібрація.

Двері… відповіли.

Метал зітхнув. Тиша нависла над ними, густа, як чорнило. І тоді… щось зсередини заговорило. Не словами. Ні. Відчуттями. Образами. Спогадами. Страхами.

Кожен з них побачив щось.

Кайл — свою сестру, мертву, як у той день на пагорбі. Але вона… дихала.

Мія — себе в лабораторії. Розчленовану. Але живу.

Едвард — Біленького. Посмішку. Останній шепіт: “Подивимось, скільки витримаєш…”

І голос. Усередині них. У мозку. У кістках. У самій крові:

“Ви прийшли. Нарешті.”