Розділ 17

Вони закопували мертвих.

Без молитов. Без імен. Без прощань.

Просто — ями. Глибокі, сирі, в смердючій землі, ще теплою від битви. Густий туман стелився низько над полем, змішуючись із димом. Повітря було густе, наче хтось додав у нього кров і попіл.

Кайл тримав лопату, та руки відмовлялися слухатись. Йому здавалося, що в кожному кидку землі він ховає частину себе. Він не бачив облич тих, кого закопував — тільки обгорілі залишки броні, подерті тканини, розплющені каски.

Мія мовчала. Її очі стали темніші. Не від втоми — від усвідомлення. Вона більше не дивилась у небо. Тепер — тільки під ноги.

Едвард стояв осторонь.

Його рука була схована під старим плащем. Але плащ не приховував ані страху, ані тиші в ньому. Вона знову пульсувала. Повільно. Як спогад. Як попередження.

—          Ми втратили половину, — сказав Кайл. Його голос звучав, ніби чужий.

—          Це не кінець, — буркнув хтось за спиною. — Це тільки початок.

—          Тому що вони знову прийдуть?

—          Ні. Тому що ми знову вижили.

У таборі з’явились нові обличчя — прибульці з інших зруйнованих форпостів. Вони йшли з дітьми, з пораненими, з поглядами, в яких не залишилось довіри. Вони прийшли туди, де хтось ще стояв. Де ще диміли вежі. Де ще була надія.

Але десь там, глибоко під землею, ворог не спав.

PE1620SA — лабораторія, яку всі вважали мертвою, — готувала нову хвилю.Він ще не прокинувся… але його сни вже мали силу.

Кайл сидів на обгорілому ящику від набоїв. Поряд — недопалок, який він так і не запалив. Руки все ще тряслись. Не від страху — від того, що страх став звичкою.

Мія підійшла тихо, опустилась навпроти. У неї на плечі — стара куртка когось із загиблих. Вона мовчала кілька хвилин. Просто дивилась на нього. На тремтіння пальців. На темні кола під очима.

—     Ти не спиш, — тихо сказала вона.

—     А ти спиш? — відповів він, навіть не глянувши.

—     Я намагаюся.

—     І як воно — намагатися?

—     Як стріляти в темряву. І сподіватися, що ця тінь не впаде на тебе наступною.

Кайл провів долонею по обличчю, наче хотів стерти втому. Не вийшло.

—     Ти думаєш, це було все? — запитав він.

—     Ні.

—     Я також.

—     Але ми живі.

Кайл гірко посміхнувся.

—     А для чого? Щоб ще раз побачити, як друзі помирають? Щоб дивитись, як Едвард розриває монстрів, і при цьому сам стає одним із них?

Мія на мить замовкла. Потім відповіла повільно:

—     Я бачила, як він стоїть на колінах біля тіла дитини після бою. Просто... стоїть. Мовчить. І його рука — навіть вона в той момент тремтіла.

—     Значить, він ще людина?

—     Ні. Але він ще пам’ятає, що це таке.

Кайл глянув на неї вперше за вечір. Її погляд був твердим, як замерзла річка.

—     Знаєш, — сказав він. — Коли ми починали цю війну… я думав, що найстрашніше — це смерті.

—     А зараз?

—     Зараз найстрашніше — це те, що ми вже не можемо зупинитись. Ми навчилися виживати краще, ніж жити.

Мія встала, провела пальцями по його плечу — легко, мовби перевіряючи, чи він ще справжній.

—     Або навчимось знову. Колись. Якщо не загинемо завтра.

Вона пішла до барикад. А Кайл нарешті запалив недопалок. І дим, як і день, був гірким.

Кайл підвівся, розім’яв затерплі ноги. Недопалок розчавив чоботом.

—     Мія... — гукнув він неголосно.

Вона зупинилася, вже біля уламків барикади. Озирнулась.

—     Не йди ще. Просто... побудь.

Мовчки повернулась. Сіла поруч, притиснувши куртку щільніше до тіла — не від холоду, а від порожнечі.

—     Пам’ятаєш нашу першу ніч на південному кордоні? — запитав Кайл.

—     Коли над нами літали Пекельні Птахи?

—     Так. І ми тоді сміялись. У багнюці, під дощем.

—     Бо думали, що гірше вже не буде.

Вони обидва на мить всміхнулись. Сумно. Спустошено.

—     Я тоді дивився на тебе, — тихо сказав Кайл. — І думав, якщо я помру, то тільки отак. Поруч із тобою.

Мія не відвела очей. Вітер розвівав її волосся, заліплював обличчя попелом.

—     Тоді не вмирай, — сказала вона. — Бо я не хочу бути поруч із тобою... коли тебе вже немає.

Кайл кивнув. Повільно. Наче щось вирішив.

—     Коли це закінчиться… якщо закінчиться… — почав він, але Мія перебила:

—     Не кажи «якщо». Ми не витримаємо, якщо будемо жити в «якщо».

—     Добре. Коли це закінчиться... ми підемо. Куди завгодно. Хоч під землю, хоч за горизонт. Я хочу… просто дихати. Без крику. Без попелу.

Мія опустила погляд. Її пальці на мить доторкнулися до його руки. Легко. Ніби просили не обіцянок — а пам’яті.

—     У тебе ще залишилось щось людське, Кайле. Не розгуби це. Бо тоді вони переможуть. Навіть якщо помруть.

Вдалині ледь чутно крякнула металева пластина — нічний вітер грався уламками бою.

Вони сиділи ще хвилину мовчки. Потім Мія сказала:

—     Ідемо. Едвард щойно вийшов з південного сектора. Його бачили біля дренажного ходу. Мабуть, щось знайшов.

—     Щось? Чи когось?

—     Не знаю. Але після сьогоднішнього... я вірю в будь-що.

Кайл встав. І вперше за весь день не тремтів.

—     Тоді ходімо. Якщо щось там і починається знову — краще бути поряд.

Вони рушили в ніч, що нарешті знову стала просто ніччю.