Розділ 16

Світанок ще не встиг прорватися крізь тьму, коли над поселенням вижилих пролунав протяжний, моторошний дзвін. Він лунко бринів по залізу, прокочувався бетонними стінами, вривався в сни й оголошував одне — Небезпека.

—     Тривога! — голос охоронця прорізав ранкову мряку, зриваючись на паніку. — Тривога! Всі на периметр!

Тишу миттєво замінив хаос. Люди вискакували з укриттів, хапали зброю, хтось бився в істериці, інші — мовчки діяли, наче привиди, вже знайомі з таким жахом.

Кайл вискочив із тимчасового намету, автомат у руках. Поряд, ледве втримуючи дихання, бігла Мія. Її очі вже не мали сонної млості — лише напругу й холодний розрахунок. Вони піднімалися по сходах на стіну форпосту, ноги лунко били по металевих східцях, а серця вже відчували щось недобре — щось старе, первісне, з глибин страху.

На майданчику обом перехопило подих.

За поселенням, у рожевому світлі передсвітанкового мороку, стояло щось... несамовите. Поле, колись голе й мертве, тепер було вкрито рухомими плямами — сотнями істот, що дрижали, повзли, сичали, гарчали. Вони оточили фортпост з усіх боків, мов чорна хвиля.

Щуро-мутанти дерлися по уламках, їхні очі світлись у темряві, а зуби цокотіли, як леза. Деякі з них несли рештки людських тіл — ще в крові, зі шкірою, що звисала шматками. Поряд ковзали Кішки-мутанти — викривлені, худі, з м’язами, що пульсували під оголеною шкірою. Вони видали низьке виття — і Мія стисла зуби, бо звук пробирав до кісток.

Далі, немов із диму, проступали Тіньові Блукачі — довгі, мов тіні, постаті з руками-лезами, що ковзали поверхнею, не лишаючи сліду. Їхні безокі обличчя ніби дивилися прямо в душу. Поверх них пролітали Пекельні Птахи — їхні крила скреготали, ніби метал по склу, і деякі з них кидали вниз чорні клуби диму, які корчились, мов живі.

—     Матір Божа… — прошепотав Кайл.

А потім вийшов він. Гончак Пітьми. Довгий, зі шкірою як обгорілий камінь, він ішов повільно, немов не поспішав. Його паща була відкрита, з неї капала смола, очі горіли — червоні, немов світила у тумані. Кожен його крок залишав на землі вигоріле коло.

І в цей момент повітря ніби завмерло. Час зупинився.

Вітер приніс запах — гнилі, крові, хімікатів, старих лабораторій і ще чогось чужого… невимовного.

—     Вони прийшли за нами… — Мія ледь чутно вимовила.

Позаду на сходах з’явився Едвард. Його погляд був спрямований у натовп мутантів, але він не кликав до бою. Він знав, що це.

—     Я їх бачив… у снах, у кошмарах. Це — не дикі мутанти. Це продукти ELITE. Це… контроль.

—     Вони нас оточили… — пробурмотів один із вартових, вистрілюючи сигнальну ракету.

З-за муру пролунали глухі звуки — барабани? Ні. Це щось билося в ритмі. Сотні ніг, лап, кігтів, що тупотіли синхронно. Немов одне тіло. Одна воля.

Кайл вдихнув повітря. Воно було важке, насичене страхом.

—     Це не просто напад, — прошепотів він. — Це початок чогось більшого.

Десь з глибин рядів мутантів залунав нечіткий гул… як голос. Ніби хтось… або щось… давало наказ.

Старі лампи в поселенні заблимали. Електрика здригнулась. І знову — протяжний дзвін, та цього разу він звучав не зсередини, а наче ззовні. Мов відповідь.

Фортпост опинився в кільці. Живий, пульсуючий жах чекав лиш сигналу.

Світанок народжував не світло… а війну.

Головний охоронец  усміхнувся і затис кнопку на пулті .

Форт здригався. Форт здригався. від вибухів та крику.

Люди кричали. Земля стогнала. Небо тремтіло.

Перший натиск мутантів накрив форпост, як чорна хвиля. Вони не мали страху, не мали душ — лише голод. Холодний, мокрий, смердючий голод, що рухав їхні тіла. Щуро-мутанти, сичачи, лізли по стінах, по зруйнованих баштах, по тілах своїх мертвих. Вони гризли метал, зубами трощили дріт і людські кістки.

Мія кричала щось — але Кайл не чув.

Звуки втратили сенс. Залишився лиш вогонь з дула.

Їх стріляли десятками, сотнями. І все було марно.

—          Лівий фланг! Вони пройшли через мінне поле!

—          Ні, ні… вони вже всередині!

—          Боже, зніміть її з мене! Вона... вона ламає мені шию!

Кішки-мутанти з’являлись зненацька — мов тіні, мов жах у дитячих снах. Їхні вигнуті хребти тріщали при русі, м’язи тремтіли від напруги, а очі світилися, мов розпечене вугілля. Вони стрибали високо, занадто високо, і падали на шиї бійців. Гризли. Дерли. Рвали живцем.

І тоді з’явився Едвард.

Він ішов неквапливо. Палаюче повітря розступалося перед ним, немов боялось. Його силует — мов частина ночі, яку не можна прогнати вогнем.

Його мутована рука — пульсувала, мов живий орган. Вона жила, змінювала форму разом з його думкою. Коли перший мутант стрибнув на нього, рука вистрілила вперед, мов хлист — пряма, тонка, смертоносна. Пронизала ворога наскрізь.

Мутант скрикнув… і замовк, коли Едвард стиснув пальці.

Істота вибухнула, мов розчавлений мішок з м’ясом.

Двоє Кішок підкралися з флангів. Едвард лише глянув. Його рука розщепилась, проросла шипами, перетворилась на ряд лез, мов хребет змія, і розрізала повітря разом з плоттю. Кров здійнялась у повітря, як кривавий туман.

Тіньові Блукачі спустились із даху, їхні безокі обличчя зморщилися у німому гніві. Вони кинулись на нього одночасно, але рука Едварда… змінилася. Вона витягнулась, розчинилась у сітку з жил, ніби павутина, що ловить тінь, і зв'язала їх. Потім — ривок. І тіла порвало.

Кайл, задихаючись, стояв на платформі, руки трусилися. Його пальці майже злиплися від поту й крові, але він усе ще стріляв. Мія, поруч, уже мовчала — її очі стали порожніми, як у тих, хто прийняв смерть ще до бою.

—          Ми програємо… — промовив він крізь зуби.

—          Ми вже мертві, — відповіла Мія тихо. — Просто ще дихаємо.

Барабани. Глухі удари з-за муру, відлуння, що било по грудях. Але це були не звуки. Це був ритм. Живий ритм страху. Сотні лап, кігтів, тіл били в такт. Немов хтось керував ними однією думкою. Однією волею.