Розділ 15

Ніч давно впала на землю, затягнувши небо пилом, залишивши лише рідкісні зірки — тьмяні й мовчазні, наче спогади про світ, якого вже нема. Над поселенням вижилих панував той особливий спокій, який з’являється лише після виснажливого дня боротьби. Барикади з уламків бетону, ржавих труб і металевих листів ще трималися, хоча вітер шарпав їх, мов натягнуті нерви.

У самому серці поселення, між кількома покинутими укріпленими будівлями, тлів вогонь. Біля нього сиділи троє — Кайл, Мія та новоприбулий Едвард. Їхні тіні танцювали на потрісканих стінах, наче спогади, що не хотіли лишатися в голові.

Кайл розкрутив кришку фляги з самогоном, перегнаним кимось із місцевих на старому обладнанні — пахло кислою брагою й металом.

—     Не найкраще вино, але гріє, — сказав він, передаючи флягу Мії.

—     Після всього, що ми пережили, — згодиться, — відповіла вона, ковтнувши й зморщившись. — Пече... мов ті дні, коли я ще вірила, що надія щось означає.

Едвард сидів трохи осторонь, напіввкритий тінню. Його рука, обмотана тканиною, повільно здригалася, ніби щось у ній ще жило окремим життям. Вогонь відблискував на його обличчі, підкреслюючи втому в очах.

Звідкись із глибини поселення доносився дитячий плач, брязкіт металу, спалахи голосів. Навіть тут, серед руїн, життя трималося за кожну мить.

—     Твоя рука... — обережно промовила Мія, нахиляючись трохи ближче. — Вона не… звичайна. Що сталося?

Едвард мовчав кілька секунд. У вогні тріснуло поліно.

—     Це довга історія, — почав він повільно. — Але якщо ви вже тут...

Він узяв флягу, ковтнув. Тоді заговорив, погляд його став твердим, майже скляним.

—     Я шукав їжу під старим вокзалом. Катакомби — заплутані, смердючі, але іноді можна знайти консерви чи батарейки. І от — дірка в стелі. Ґрати майже зірвані. Забрався туди. Пил, гнилі меблі… але щось було не так. Потім — удар по голові.

—     І ти опинився в лабораторії? — уточнив Кайл.

—     Усе мов у тумані. Прокинувся — прикутий до столу. Наді мною лампи, монітори. А поруч — він. Біленький. Вчений з божевільними очима. Він не питав — лише фіксував. Вводив рідини. Модифікував клітини. Казав, що я “підходящий матеріал”. Що з мене можна “виліпити майбутнє”.

Мія втягнула повітря, стискаючи коліна. Десь у темряві гавкнув собака, і тут же стих.

—     Як ти втік? — прошепотіла вона.

—     Сталася аварія. Електрика зникла. Сирена завила. Хтось із охорони щось переплутав. Я... — він показав на руку, — витяг дроти. Струм зірвався в мене крізь плечі. Але це дало мені шанс. Я біг, не розбираючи дороги. Сліпий шанс, нічого більше.

Вогонь тим часом пригасав, лишаючи тіні. Вітер просочувався крізь дірки у стінах, приносячи запах іржі й мокрої землі.

—     І ти… живеш з цим? — Мія ледве чутно.

—     Живу, бо мушу. І бо знаю, що ще не сказав останнє слово.

Кайл нахилився ближче.

—     І хочеш помсти?

—     Більше, ніж дихати. Але один я туди не повернусь. Якщо ви — справжні, тоді, можливо, разом зможемо.

Вони ще мовчали кілька хвилин, поки багаття тріщало.

Та Едвард знову заговорив — тихо, наче не вперше згадував це подумки:

—     Там, у тій лабораторії... коли я прийшов до тями, перше, що побачив — напис на стіні. Стертий, але чіткий. ELITE Corporation. А нижче — PE1620SA. Літери й цифри, як мітка на шкірі.

—     Це… був відділ? — перепитала Мія.

—     Можливо. А можливо — сама суть зла. Там не просто експериментували. Вони створювали гібридів. Поєднували м’ясо і машини. Людей і сталь. Я бачив інше… але найбільше пам’ятаю очі Біленького. Він не божевільний. Він вірив у те, що робив.

Кайл стиснув кулак.

—     ELITE. Якщо вони досі живі… вони можуть зробити це з будь-ким.

Едвард подивився у вогонь. Його мутована рука ворухнулась у такт пульсу.

—     Я туди повернусь. І якщо ви справді хочете знати правду — прийдеться зайти в ті катакомби. В саме серце темряви.

Десь у поселенні згасла остання лампа. Вітер скавучав між барикадами. А троє біля вогню — ще сиділи, заглиблені в спогади й рішучість, що почала проростати між ними, як вогонь серед попелу.