Розділ 14

Вчений Біленький повернувся, погляд його ковзнув по темному коридору, що вів до головного залу. У віддзеркаленні скла спостережної кімнати з’явилось знайоме обличчя.

—     А це ти... — прошепотів він, і на його вустах з’явилася спотворена посмішка. — Моя кохана...

Його сміх був тихим, зловісним, він розтікався простором, як токсичний газ, проникаючи в найглибші закутки лабораторії.

—     Новий об’єкт нестабільний, — пролунав холодний, синтетичний голос лабораторного іі. — Ти маєш це побачити.

Вони рушили вузьким коридором, який вів до камер ізоляції. Скло було вкрите тріщинами, освітлення миготіло, створюючи враження, що стіни дихають.

За товстим склом, під багатошаровими кабелями та імпульсними замками, знаходився об’єкт: гібрид м’яса й металу, зрощений із залишків кількох тіл. Його очі світилися нестабільним червоним світлом, грудна клітка судомно здіймалася, немов він щойно прокинувся від кошмару.

—     Серцевий ритм зростає. Іде неконтрольоване збудження... — беземоційно повідомив лабораторний іі.

—     Почнемо зчитування, — буркнув Біленький, нахиляючись ближче до пульта. — Я хочу побачити, чим ти насправді є...

Але щойно почався аналіз, мутант скрикнув — звук не був людським. Скло луснуло. Кабелі закоротили.

—     ВІДІЙТИ! — крикнув Біленький, але вже було пізно.

Скло вибухнуло, і мутант вирвався назовні. Зміїсто рухаючись, він вхопив дівчину-лаборантку, що стояла поруч. Її крик пронизав усе приміщення. Вчений встиг лише зробити крок, перш ніж мутант пронизав її металевим щупальцем. Його очі згасли одразу після цього — тіло впало, як мішок із кістками, повільно втрачаючи форму.

—     НІ! — закричав Біленький.

Він кинувся до дівчини, знову й знову повторюючи її ім’я, яке залишилось тільки в його пам’яті. Він підхопив тіло, не зважаючи на кров, на скалки скла, що впивались у руки, і помчав до секції гібернації.

—     Ще ні… ще не зараз…

Він занурив її у капсулу, заповнену зливною рідиною. Та почала змінювати свій колір — від прозорого до переливчасто-фіолетового, немов жива істота, що реагує на втрату. Її тіло повільно почало змінюватися — шкіра світлішала, вени пульсували синім світлом, а очі під повіками ворухнулись.

—     Ідентифікація об’єкта... — пролунав голос іі. — Біологічні показники нестабільні. Мутація прогресує.

Минув час. Скільки саме — неважливо.

Біленький ходив по колу навколо капсули. Його рухи були монотонні, як у молитві. Він зупинився, дивлячись у рідину, де повільно дрімала вона — змінена, вже не зовсім людина.

—     Ще ні… — прошепотів він. — Ще рано. Ти ще не ідеальна, моя кохана…

Раптом у лабораторії пролунав механічний звук. Сканери відреагували на рух. У рідині ворухнулись пальці. Вени по тілу дівчини спалахнули блакитним світлом. Вона розплющила очі.

Золотисто-оранжеві зіниці овальної форми вп’ялись у Біленького.

Вчений затримав подих. Його серце скажено калатало, поки він вдивлявся в це диво мутації, його шедевр.

—     Вітання, Ріво, — прошепотів він, а його губи склалися у широку, зловісну посмішку.

З колонок лабораторного іскустриний інтилект пролунав штучний голос:

—     Об’єкт відроджено. Стан: нестабільний. Потенційний ризик: високий.

Але Біленький лише засміявся. Його сміх заповнив лабораторію, ніби лунав з глибини самого пекла.