Розділ 13

Ніч минула неспокійно. Вітер завивав у тріщинах бетону, подекуди лунали далекі звуки — ніби метал тягнули по асфальту, або щось велике шкреблося в руїнах. Але нічого не наблизилося. Жодних очей у темряві, лише шурхоти й уява, що розганялась у кожній тіні.

На світанку Кайл і Мія мовчки зібрали речі. Обличчя в них були втомлені, але рішучі. Вони стояли на межі — за спиною руїни, попереду невідоме. Але з кожним кроком на захід надія вже не здавалася примарною.

Міст здіймався над рівниною, мов хребет мертвого гіганта. Його арки були вкриті іржею, поручні давно відірвані або зогнили. Під ногами тріщав бетон, у деяких місцях зяяли дірки, крізь які було видно провалля — іржаві труби, уламки техніки, зарослі бур’янами, темрява, що ковтала звук.

— Не дивись униз, — буркнув Кайл, пробираючись через завалений сегмент.

— Я і не збиралась, — тихо відповіла Мія, стискаючи плечі, аби не відчувати холодного вітру, що проймав до кісток.

Посередині мосту вітер став сильнішим. Метал стогнав під його натиском. Десь позаду обвалився шмат перекриття — із глухим дзвоном, що рознісся всією долиною. Обоє завмерли. Прислухались.

Тиша.

Вони рушили далі. Майже на виході з мосту Кайл почув щось інше — ледь вловимий, короткий пік у кишені. Він зупинився, витягнув рацію.

— Це вона? — Мія вже стояла поруч, її пальці мимоволі потягнулися до кнопки.

— Так. Саме зараз. — Він натиснув.

Пік… шш… кцх… — знову хрипи, а потім кілька слів, ледь розбірливих:

"...захід… — тут… — живі…"

— Повтори, — прохрипів Кайл у мікрофон. — Повтори ще раз!

Але відповіді не було. Лише нове коротке шипіння, що перетворилось на монотонну тишу.

— Хтось нас почув, — прошепотіла Мія.

Кайл кивнув, заховав рацію й подивився вперед.

За мостом відкривалась інша картина: поля, що колись були парковими зонами чи технічними локаціями, перетворилися на хаотичні джунглі з металу й рослин. Крізь хащі пробивалась стара транспортна артерія, схожа на вени колишнього міста.

— Туди, — сказав він. — Захід чекає.

Мія поглянула на небо. Серед хмар знову мигнули червоні точки — супутники, мов очі старого світу, який ще спостерігає.

Вони рушили далі. І не озирались.

Після кількох днів у західній околиці міста дорога почала змінюватися. Бетон ставав чистішим, уламків ставало менше, а графіті — організованішими. На одному з тунелів, що вели на відкриту платформу, хтось залишив символ — коло всередині трикутника. Той самий знак, що був на карті Кайла. Це було як маяк серед руїн.

— Ми майже на місці, — пробурмотів він, поглядаючи на небо.

Мія лише кивнула. Її рухи були обережні, але впевнені. Після битви з мутантом вони стали ще уважнішими до звуків і дрібниць. З кожним днем це місто все менше здавалося мертвим — і все більше схожим на щось, що тримається на останніх залишках порядку.

Невдовзі, за густими кущами на схилі, промайнули рухи. Блиск скла. Тепло. Дим. Люди.

— Форпост, — прошепотіла Мія. — Вони тут.

Перед ними відкрився периметр: високий металевий паркан із зміцненими воротами, оглядовими вежами та прожекторами, які стежили за кожним рухом. У центрі — кілька будівель з відновленими дахами, генератори, антени, вогнище, над яким щось варилось. Життя.

— Стійте! — пролунало з вежі. — Руки догори!

Кайл повільно підняв руки. За ним — Мія. Їх оглянули, забрали зброю, перевірили рюкзаки.

— Ви звідки? — спитав чоловік із плащем, що вийшов із будівлі.

— Із південно-східних тунелів. Ми бачили вантажівку, яка їхала сюди, — сказав Кайл.

— І ви вижили? — Чоловік нахилив голову, вивчаючи їх поглядом. — Це вражає. Заходьте. Але без дурниць.

Їм дозволили пройти за ворота. Тепло вдарило в обличчя, запах вареного м’яса й диму — ніби хтось відкрив двері в інший світ. Люди сиділи коло вогню, хтось лагодив обладнання, інші — чергували з гвинтівками. На обличчях — втому, але й надія.

Мія сіла біля вогнища, простягнувши долоні до жару. Кайл тримав карту на колінах, мружачись, ніби вчитувався в майбутнє.

— Тут є шанс, — нарешті сказав він. — Справжній.

Мія ледь усміхнулась, уперше за довгий час.

Минуло кілька днів. Їх прийняли, обережно, але без ворожості. Кайл допомагав на складі, лагодив дроти, Мія — патрулювала околиці з місцевими. Вони знову спали під дахом, їли гаряче й розмовляли з іншими — про минуле, і навіть трохи — про майбутнє.

Аж поки одного вечора, коли сонце сідало за уламки міських веж, ворота не скрипнули. На вході з’явилася постать — висока, в пилюці, з темними окулярах та не звичною рукою

Рука була в два рази більша за іншу а вени нимов світилися .

Це він той чоловік з блакноту як його там а точно Едвард він вижив .