Розділ 12

Моторний гуркіт повільно стишився, розчинившись у бетонному серпанку. Тиша знову накрила технічну станцію, мов стара ковдра, знову повертаючи світ до звичного приглушеного биття — лампа над панеллю потріскувала, а з дірявого даху капало в ржавий металевий таз. Краплі билися одна за одною, як відлік, що повільно стирає час.

Кайл сидів на холодному бетоні, тримаючи в руках карту. Пальці ковзали по лініях тунелів, по мітках, які вже нічого не означали. Але його думки були десь далі — у пітьмі, де зникла вантажівка. Щось у ній було неправильне — занадто нове, занадто цілісне. Не як уламки минулого, які вони бачили щодня.

—     Ти це бачив? — Мія порушила мовчанку. Вона стояла біля входу, притулившись до облупленої стіни. Погляд насторожений, як у хижака, що відчув здобич.

—     Так… Це не просто залишки. Вони функціонують. У них є енергія, ресурси… і напрям.

—     Значить, на захід? — її голос звучав рівно, але в очах блищала рішучість.

Кайл мовчки кивнув. Йому не потрібно було слів — мапа в його руках і тиша навколо говорили достатньо.

Підійнявшись з підземелля, вони знову опинилися під сірим, задушливим небом. Світло було млявим, наче виснаженим. Сонце просочувалося крізь щільні шари хмар, малюючи бліді плями на розтрісканому асфальті. Повітря було вологе, з присмаком іржі й озону. Десь далеко лунали стогін вітру та слабкий гуркіт — можливо, обвал чи щось інше, що вже не мало імені.

Вони йшли вузькими провулками, уникаючи відкритих площ. Камери на фасадах давно не працювали, але звичка залишалася. Серед уламків автомобілів, зруйнованих терас і обвалених балконів відлунювали їхні кроки. Світ був мертвий, але пильно стежив за ними крізь темні вікна.

На стіні аптеки хтось написав чорною фарбою: «Залиш свої страхи тут». Мія торкнулася напису пальцями — фарба давно висохла, але слова ще мали силу.

У дворі обгорілої п’ятиповерхівки вони знайшли старий сміттєприймальник. Металевий отвір вів униз — у темряву. Пахло затхлим, але не смертельно. Вони спустилися обережно, тримаючись за виступи, поки не опинилися в коморі, що колись була частиною магазину на першому поверсі. Усередині — тиша і пил.

Мія присвітила ліхтариком: довгі металеві полиці, завалені картонними коробками, зламаним візком і мішками. У кутку стояла стара металева шафа. Замок іржавий, але піддався.

—     Сюди, — прошепотіла вона, нахилившись до темного нутра.

Усередині — кілька банок консервованої квасолі, пакети із сухим киселем, два блідо-сині пакети з написом «Питна вода. Військовий резерв». Вони були запечатані. У кутку лежали три пластикові бідони. В одному ще плюскотіла волога.

—     Це щастя, — Мія підняла одну з пляшок до світла. — Майже повна. І не мутна.

—     Все одно очистимо, — Кайл уже діставав портативний фільтр зі свого рюкзака. Це був їхній ритуал — довіра лише перевіреному.

На вечерю з’їли по півбанки квасолі. Холодна, солона, але давала відчуття, що життя триває. Кайл змайстрував із пластикового ящика, мотузки й брезенту імпровізовану ношу для запасів. Це стало їхньою маленькою базою — тимчасовим прихистком серед хаосу.

Маршрут вів далі — крізь серце мертвого району. Будинки нависали, мов скелети гігантів. Із дахів звисали кабелі, обплетені мохом. Деякі будівлі тримались лише на залишках арматури. Мія кілька разів зупинялась — слухати. Але навколо була лише звична пустка.

В одному з переходів, біля закинутого торгового центру, вони знайшли старий автомат із напоями. Скло вибите, кнопки обвуглені. Та внизу, серед уламків, щось блищало.

—     Пляшка, — промовила Мія, нахилившись. — І не відкрита.

На етикетці — злегка стертий напис: «Сік вишневий. 31xx рік».

—     Занадто ризиковано? — спитав Кайл, насторожено вдивляючись у рідину.

—     Виглядає герметично, — відповіла вона. Пальці міцно обхопили кришку. Вона відкрутила її повільно. Запах — терпкий, трохи металевий, але не гнилий.

Вони зробили по ковтку.

—     М’який, як спогад, — тихо промовив Кайл. — Наче літо, якого ми ніколи не бачили.

Ближче до вечора вони дістались старого тролейбусного депо. Колись воно вміщувало десятки машин — тепер лиш тіні, уламки та мох. У підсобці Кайл знайшов генератор. Старий, важкий, але з надією. Поруч — ящик із чотирма акумуляторами. Один із них, здається, ще тримав заряд.

—     Якщо зарядимо рацію…

—     Можемо зловити щось. Або когось, — додала Мія.

Ніч настала непомітно. Небо спершу стало фіолетовим, а потім — чорним. Вони розташувались на даху торгового центру, звідки відкривався краєвид на захід міста. Там, де дороги сходились. Там, де проїхала вантажівка.

Мапа світилася під ліхтариком. Подвійне коло. Позначка.

Мія вдивлялася вдалечінь.

—     Якщо вони вижили… ми теж зможемо.

Кайл натиснув кнопку на рації. «Клац».

Тиша. Потім — хрип. Потріскування. І… голос. Слабкий, нерозбірливий, але справжній.

—     Це був голос, — прошепотіла Мія. Її очі блищали.

Кайл стиснув карту, поклав палець на позначку.

—     Тепер ми точно йдемо туди.