Розділ 11

Після кількох годин сну, який дав їм сили й ковток забутої безпеки, Кайл і Мія прокинулись удосвіта. Їхній тимчасовий прихисток — напівзруйнована адміністративна будівля з облупленими стінами й прогнилими стелями — здавалася живою, вона дихала разом із ними, скриплячи й потріскуючи, ніби сам час скаржився на власну вагу. Вітер гуляв коридорами, зривав клапті старих шпалер і розносив їх по запилених підлогах.

Світанок був тихим, майже нереальним — небо повільно наливалося кольорами, ніби хтось розливав рожеве й золоте світло просто з небес. Уламки скла на підвіконні блищали, мов іскри згаслого світу. Повітря було пронизливим, свіже — наповнене запахом старого пилу, іржі, вологої цегли й чогось гіркуватого, наче руїна мала свій власний пульс і дух.

Після швидких зборів і звичного ритуалу перевірки спорядження, Кайл дістав компас, а Мія занотувала координати в пошарпаний блокнот із відірваними кутиками сторінок. Сніданок був скромним: сухарі, кілька шматків в’яленого м’яса і ковток води з фляги. Вони вирушили на південь, заглиблюючись у бетонну пащу мертвого мегаполіса.

Вулиці нагадували шрами — вузькі, викривлені, схожі на розтріскані жилки на мапі. Обвуглені фасади будинків, понівечені машини, звисаючі балкони, де ще подекуди збереглись металеві сушарки, вкриті сірим попелом. На деяких будівлях ще вгадувались вицвілі вивіски: «Магазин іграшок», «Перукарня», «Сімейне кафе» — привиди минулого, застиглі в очікуванні клієнтів, які більше не прийдуть.

Мія зупинилась біля старої школи — її цегляна стіна була потрісканою, з чорнотою від згарищ. У вибитому вікні виднівся клас: напівстертий напис крейдою, дитячі каракулі на стінах — сонце, квіти, щасливі фігурки людей із великими очима.

—     Тут, мабуть, колись було гучно… — прошепотіла вона.

Кайл мовчки кивнув. Йому в уяві з’явилися галасливі перерви, дитячий сміх, що лунав сходами, — і все це миттю зникло, як серпанок. Лишилась тільки тиша, наповнена спогадами, яких не було, але які жили в самій порожнечі.

У пошуках спорядження вони натрапляли на дрібниці: сірники з динозавром, флягу з осадом, кілька консервів, аптечку з бинтами й старим йодом. Мія знайшла в дитячій кімнаті запальничку й набір для шиття — уламок чужого дитинства з ведмедиками на коробці.

Та справжнім відкриттям стала стара інкасаторська машина — броньовані двері вибиті, борт простріляний. Усередині — зіпсовані купюри, касети, і... автомат. Пошкоджений, але функціональний. Кайл його привів до ладу.

—     І подумати тільки… колись за це вбивали, — сказала Мія, пускаючи купюру на підлогу.

—     А от це ще має значення, — відповів Кайл, заряджаючи зброю.

Вони продовжили рух серед уламків і хаотичних обрисів міста. Кожен крок лунав, як удар по дзвону. Десь далеко кричав ворон, а над головами шелестіли залишки пластикових вивісок.

Кайл зупинився біля люка, що стирчав із землі, як ікла бетонної істоти. Металева решітка зсунута, асфальт обвалений, сходи вели вниз у пітьму.

—     Тут щось є, — мовив він, підсвічуючи ліхтариком.

Мія спочатку вагається, але потім киває. Вони спускаються — обережно, крок за кроком. Сходи скриплять, капає вода, і повітря тут густе, з запахом старої електрики.

Унизу — довгий тунель, стіни в грибку, звисаючі кабелі. Двері з табличкою: «Технічна станція №14». Замок зірваний, двері прочинені.

Усередині — простора зала. Старі пульти, гідравліка, розкидане обладнання. Пахло мазутом і озоном. Тут вони знайшли мапу з позначками: тунелі, склади, і — подвійне коло на заході. Без пояснень. Лише знак. Забравши мапу вони вилізли.

Кайл натрапив на мішок з інструментами і стару рацію. Вона працювала — червоне світло блимнуло на панелі. Можливо, десь ще хтось передає сигнали. Забравши її вони покинули це місце .

І тоді — звук. Гуркіт. Металевий, важкий, як старий двигун. Вони завмерли. Кайл стиснув автомат, Мія вже стояла, пильна. Хрипкий рев наближався.

Вони метнулись до руїн поруч, сховалися. Із пилу з’явилась вантажівка — стара, військова, з тентом і символом на борту. Проїхала, не сповільнюючи ходу.

—     Вони рухались на захід… — Мія прошепотіла. — Може, там табір. Або база.

—     А може, пастка, — буркнув Кайл, але в голосі бриніла цікавість. — Якщо в них техніка — значить, є паливо. І люди.

Мапа знову опинилась у них на колінах. Подвійне коло — тепер це було більше, ніж позначка. Це був напрямок.

—     Варто перевірити, — сказала Мія.

Кайл кивнув. Попереду — невідоме. Можливість. Або кінець. Але точно — не тиша.

Вони рушили далі. Озброєні. Пильні. І вже не зовсім самі у цьому світі..