Розділ 10

Після кривавого бою з мутантом Кайл і Мія довго йшли мовчки. Їхні кроки лунали серед руїн, що колись були східним районом міста. Повітря було насичене пилом і гаром, а хмари над головою все ще тяжко висіли, немов спостерігали.

Нарешті вони натрапили на невелике приміщення — старий технічний бункер із заіржавілими дверима, майже повністю схований під землею. Кайл обережно відчинив їх, іржаві завіси пронизливо скрипнули. Всередині було темно, але сухо й тихо.

—     Схоже, тут безпечно, — прошепотів він, вмикаючи ліхтарик.

Мія кивнула, сідаючи на обшарпаний ящик. Її плечі тремтіли від втоми, але на обличчі з’явився натяк на полегшення.

Вони нарешті змогли перевести подих.

—     Перевіримо, що в нас лишилось, — сказав Кайл, знімаючи рюкзак.

Він виклав на бетонну підлогу все, що було:

П’ять бинтів (два вже використано);

Дві упаковки знеболювального (одна напівпорожня);

Одна тюбика загоюючої мазі;

Пляшка води, трохи менше половини;

Консерви: два м’ясних, один овочевий;

Частина вибухівки, дбайливо загорнута у тканину;

Пульт детонації;

Записник дівчини, який вони досі не наважувались перечитати до кінця;

Пістолет та 12 патронів до нього;

Револьвер та 6 патронів (залишок);

Рушниця та 8 патронів (після останнього бою);

Запальничка з логотипом якогось старого бренду;

Напіврозряджений ліхтарик та батарейки до нього;

Обгорілий, але ще читабельний туристичний мапник міста;

Невелика фляга зі спиртом (можливо медичний);

Металева кружка та складна ложка;

Дві шматочки сухого палива для вогню;

Кілька мотків мотузки, цвяхи, шмат металевої пластини — усе, що можна було підібрати по дорозі.

Мія перевірила свій рюкзак:

—     У мене ще є фільтр для води, ніж, один шприц з адреналіном... і кілька патронів до револьвера. Все. А ще маленьке дзеркальце й уламок скла — знайшла біля розбитого аптечного вікна.

Кайл задумливо поглянув на речі. З ресурсами — туго. Але вони живі. І мають вибухівку. І зброю.

—     Завтра зранку підемо на пошуки нового сховища. Але сьогодні... — він притулився до холодної стіни, закривши очі. — Сьогодні відпочинемо.

Мія обережно провела пальцями по бинтах на руці. Її руки тремтіли, хоч вона намагалася цього не показувати.

—     Знаєш... я думала, що вмру. Там, коли він нас майже притис до стіни... Я вже бачила, як тебе розривають. — її голос затремтів. — Якби я тебе втратила, Кайле...

Він зітхнув, опустивши очі.

—     Я теж думав, що все. Коли ти впала — я... Я не міг дихати. Я кричав, але сам собі здався ніби німим. Ти — все, що в мене залишилось.

Мія насилу стримувала сльози, опустивши голову.

—     Ніколи ще не боялася так сильно. Навіть тоді, коли все почалося. Ми пройшли через пекло, але... я більше не хочу втрачати нікого.

Кайл стиснув її руку. В голові у нього роєм крутились думки. Він ніколи раніше не довіряв нікому настільки. У світі, де кожен сам за себе, довіра — розкіш. Але з нею... усе було інакше. Вона ризикувала собою, прикривала його, лікувала рани, мовчки ділила останній ковток води. В її очах не було зради. І він знав — вона не кине.

—     І не втратиш. — його голос став м’якшим. — Я довіряю тобі, Міє. І більше нікому. Ти — мій маяк серед цього хаосу. Якщо ти поруч — я не зламаюсь. Ми з тобою. Поки живі — будемо триматися разом. Я тобі це обіцяю.

Мія на мить усміхнулась крізь сльози, легенько стиснувши його пальці.

—     Я зберегла дзеркальце... Просто нагадування, ким ми були. А ти чому тримаєш ту запальничку? Вона ж розряджена.

—     Вона мені нагадує про батька, — буркнув Кайл. — У нього була така ж. Іноді прості речі важливіші, ніж здається.

—     Хочеш, я зберу щось їстівне з консервів? — спитала Мія, змінюючи тему.

—     Було б добре. А потім трохи відпочинемо. Завтра знову в дорогу.

Вона мовчки кивнула і почала розкривати банку. Усередині бункера нарешті оселилася тиха, важка, але спокійна тиша — така, якої їм давно не вистачало.

Наступного ранку вони прокинулися ще до сходу сонця. Повітря було вогким, і десь у далечині лунали приглушені звуки — можливо, десь щось обвалилось, або ще одна істота пробиралася руїнами. Кайл і Мія мовчки зібрали спорядження, перевірили зброю й речі.

—     Готова? — запитав Кайл, поправляючи ремінь рюкзака.

Мія кивнула, стискаючи револьвер у руці.

—     Готова. Ідемо, поки ще не стало жарко.

Вони залишили тимчасовий бункер, ще раз окинувши його поглядом. Було важко залишати місце, де хоч на мить відчувалася безпека. Але шлях чекав.

Схід сонця заломлювався крізь густі хмари, забарвлюючи небосхил у брудно-помаранчевий. Сонце виглянуло за хмар лише на мить, немов нерішуче, і кинуло кілька тьмяних променів на потрісканий асфальт і зруйновані фасади будинків. Повітря було прохолодне, свіже після нічної вологи, але з ледь помітним присмаком гару в носі. Десь далеко кричав ворон — хрипло й зловісно. Уламки скла блищали, наче іскри, а вітер ніс із собою запах іржі та старої крові.

Навколо панувала тривожна тиша, ніби саме місто затамувало подих, спостерігаючи за ними. З кожним кроком черевики стискали розсипане сміття й пісок, залишаючи короткочасні сліди на сухій землі.

Але вони були разом. І цього було досить, щоб зробити ще один крок уперед.

Місцевість, якою вони просувались, була майже повністю спустошеною. Раніше тут, мабуть, було житлове передмістя: одноповерхові будинки, дитячі майданчики, маленькі магазинчики з вивісками, що тепер висіли перекошені й обвуглені. Більшість вікон були вибиті, двері навстіж, немов давно покинуті роти мертвих вулиць.

У підвалі одного з будинків вони знайшли залишки сховища: кілька банок консервів, старий ліхтарик, упаковку батарейок і навіть картонну коробку з медичними бинтами, хоч і частково запліснявілими. Поруч лежала дитяча іграшка — потемнілий плюшевий ведмедик з відірваним вухом. Мія мовчки підняла його, роздивилась і обережно поклала назад, не промовивши й слова.