Розділ 8

Кайл і Мія продовжили свою подорож околицями міста, тепер рухаючись на схід. Після похмурого візиту до лікарні в їхніх серцях оселилась тривога, а кожен новий крок здавався ще більш обережним.

Східні райони міста були не менш зруйнованими, ніж усе, що вони бачили раніше. Колись тут були житлові квартали, невеликі магазини, дитячі майданчики... Тепер — це лише привиди минулого.

Першою на їхньому шляху була п’ятиповерхівка, фасад якої був частково обвалений. Один бік будинку повністю відкрився, наче хтось вирвав шмат з гігантського пирога. Вони обережно піднялися по напівзруйнованих сходах. Всередині — покинуті квартири з розкиданими дитячими іграшками, старими фотоальбомами і побитими меблями. У шафі вони знайшли стару шкіряну куртку і теплі ковдри — речі, які могли знадобитися в холодні ночі.

—     Знаєш, — озвалася Мія, роздивляючись фотографію щасливої родини на стіні, — іноді мені здається, що ми дивимось на привидів. На життя, яке вже ніколи не повернеться.

Кайл поглянув на неї і ледь усміхнувся.

—     Але якщо ми виживемо — може, збудуємо нове. Без монстрів і корпорацій.

Вона кивнула, але очі її залишались сумними.

Далі вони натрапили на згорілий супермаркет. Обгорілі полиці були майже порожні, але в задньому складі Мія виявила кілька банок консервованої кукурудзи, пачку круп і два фільтри для води, що вціліли у герметичному ящику.

—     Це маленька перемога, — усміхнулася вона, поклавши знахідки в рюкзак.

—     Кожна банка — як золото в наш час, — відповів Кайл. — Головне, щоб нас не переслідували ті, кому теж потрібна їжа.

—     Думаєш, за нами хтось стежить? — насторожено запитала вона.

—     Я завжди думаю, що хтось стежить. І це мене ще тримає живим.

—     Ми ще доведемо їм, що вони помилилися, — тихо, але впевнено сказала Мія.

Через декілька кварталів, у самому зруйнованому районі, вони натрапили на одну з найбільш понівечених будівель. Висотка, що колись слугувала житловим будинком, стояла з проламаними стінами, немов велетенські пальці стискали її з усіх боків.

—     Це виглядає... інакше. — Мія зупинилася. — Тут хтось був недавно.

Всередині, на одному з нижніх поверхів, вони виявили сліди колишньої бази. Розкидані речі, сліди боротьби, плями крові на підлозі і стінах. Порожні гільзи, уламки меблів і... частини тіла. Обвуглені, подекуди обгризені. Повітря було важким, з присмаком старої крові.

У самому центрі кімнати, немов залишений символ надії й страху одночасно, лежав скелет. Він був притиснутий до стіни, руки його щільно тримали щось біля грудей. Мія обережно нахилилася і витягла предмет — рожево-блакитний блокнот. Кістки затріщали від дотику, але не розсипалися. Було видно, що власниця блокнота тримала його до останнього.

—     Вона... не хотіла відпускати це, — тихо сказала Мія, її голос тремтів.

Коли вона відкрила блокнот, на першій сторінці проступали бурі плями — висохла кров. Сторінки були змазані, подекуди злиплі. Почерк був дрібний і нерівний, немов написаний у темряві тремтячими руками. Часом букви пливли, рядки вилазили за поля, а деякі сторінки були подряпані, наче авторка писала в паніці, притискаючи перо до паперу з усієї сили.

—     Вона... вона боялась, — прошепотіла Мія. — Я відчуваю це... кожне слово — як крик про допомогу.

Кайл нахилився ближче. Його обличчя спалахнуло гнівом, очі затьмарились.

—     Вони перетворили її життя на жах. А тепер... вона просто чергова кістка в руїнах. — Його голос тремтів від злості.

Мія перевернула ще кілька сторінок. Її пальці ковзали по закривавлених краях. Записи...

02.04.31XX Ми їхали в авто, коли раптом на дорогу вибігла дивна людина. Ми врізалися в неї. З нею було щось не так... Вона не кричала, просто дивилася. Коли приїхала поліція — вони теж поводилися дивно.

03.04.31XX Ми сидимо в підвалі. На поверхні — хаос. Крики. Моторошне гарчання. Мені страшно.

05.04.31XX У нас закінчилися припаси. Мої батьки вирішили вийти на поверхню…

07.04.31XX Моїх батьків вбили мародери. Вони побили мене і забрали. Тепер я в їхніх руках.

10.04.31XX Мене врятувала група виживших. Дивні люди. Один із них — Едвард — мав дивну руку. Вона була вдвічі більша за іншу, вени на ній немов світилися.

20.10.31XX На нас напали. Майже ніхто не вижив. Едвард з мутованою рукою б’ється з групою. Я… напевно не виживу. Я поранена. Моє тіло слабшає.

Мія мовчала, тримаючи блокнот. Її руки тремтіли сильніше, пальці злегка побіліли від напруги. Вона дивилась на останню сторінку — нерівні букви завершувалися плямою, яка, здавалось, була від останньої краплі крові.

—     Вони теж намагались вижити... — прошепотіла вона.

—     Але їх знайшло те, що знищує все. — Кайл глянув на розкидані рештки. Його щелепа напружилася. — Ми не можемо тут залишатись.

Вони обережно обшукали кімнату. У дальньому куті за зсувом цегли Мія помітила металевий ящик, частково прикритий обгорілим килимом. Кайл підтягнув його і відчинив.

—     Ого... — промовив він.

Всередині було кілька кілограмів вибухівки, ретельно запакованої. Поряд — портативний пульт дистанційного підриву з цифровим таймером і старими батареями.

—     Хтось готувався до останнього бою... — прошепотіла Мія.

—     Або до великого відплати, — відповів Кайл, уважно роздивляючись пульт. — Це може нам стати в пригоді.

Похмуре небо над ними ще більше насупилося. Вітер підняв пил. Краплі дощу почали стукати по уламках бетону. Вони знову вирушили в дорогу — вперед, у темне і невідоме.

Та не встигли вони вийти з будівлі, як із тіні проваленої арки з’явилась фігура. Висока, деформована, із витягнутими кінцівками, щелепою, що не закривалася до кінця, і очима, що світилися тьмяно-зеленим. Його тіло було вкрите слизом, а з спини стирчали кістяні нарости, немов уламки лопаток, які проросли крізь шкіру. Шкіра — попелясто-сіра, подекуди розтріскана, крізь неї видно було пульсуючі судини, що світилися фіолетовим. Рот був напіввідкритий, із нього звисав язик, подібний до зміїного, а дихання — глибоке, хрипке, з булькаючим звуком, неначе з легень витікала рідина.