Розділ 7

Кайл і Мія продовжували свою подорож на північ міста, обшукуючи все, що можна, по дорозі. Навколо панувала тиша, лише зрідка порушувана звуками вітру, що розгойдував залишки руїн. Їхні ноги шаруділи по потрісканому асфальту, а кожен крок лунав надто гучно у цій порожнечі.

Коли вони досягли північного форпосту, місце виявилося покинутим. Високі стіни, колись надійні, були частково зруйновані, а ворота стояли напіввідкритими, наче їх покинули в поспіху. Повітря тут було застиглим, просякнутим запахом старої крові та іржі. Вони обережно пробралися всередину, стискаючи зброю в руках.

Всередині фортпосту на них чекала моторошна картина: розкидані рештки тіл, понівечена зброя, засохлі плями крові на стінах і підлозі. Від побаченого серце калатало швидше, а дихання мимоволі затримувалося. У кімнатах, куди вони заглядали, панував хаос—зламані меблі, перекинуті ящики, розкидані документи.

В одній із кімнат Мія натрапила на пожовклі газети, що вкривали підлогу. Вона підняла одну і пробіглася поглядом по заголовках. "Мутовані тварини нападають на людей!", "Зграї пекельних птахів атакують літаки!", "Автомобільні аварії через появу незрозумілих істот!" Кожен рядок, кожне слово викликало в них тривогу, немов холодний вітер пронісся кімнатою. Вони обмінялися поглядами, в яких читалася та сама думка—це був лише початок.

Після нетривалих пошуків їм вдалося знайти деякі уцілілі припаси: консерви, пляшки з водою, декілька медикаментів. Вони швидко зібрали все необхідне та вирішили не затримуватися тут довше.

Перед виходом Кайл глянув у розбите вікно. У важких сірих хмарах, що нависали над руїнами, раптом з’явився тонкий промінь сонця. Він пробився крізь темряву, осяявши уламки металу та мокрий асфальт золотистим світлом. Це було неначе нагадування, що навіть у найтемніші часи є надія.

— Як думаєш, це все ще можна зупинити? — тихо запитала Мія, вдивляючись у світло.

Кайл на мить задумався, перш ніж відповісти:

— Не знаю. Але поки ми живі, ми маємо спробувати.

Вони вийшли з фортпосту, не озираючись назад, з рішучістю, що палала десь у глибині серця, попри весь жах, який залишився за їхніми спинами.

Кайл і Мія залишили фортпост позаду, несучи на собі важкість побаченого та прочитаного. Вони рухалися околицями міста, де розбиті будівлі та покинуті автомобілі стояли ніби мовчазні свідки катастрофи. Повітря було важким, насиченим запахом гниття й іржі. Десь у руїнах зрідка чулося шкряботіння – чи то вітер грається уламками, чи щось живе стежить за ними з темряви.

– Як ти думаєш… Що сталося насправді? – голос Мії зривався на шепіт. Вона оглянулася, ніби боячись, що хтось чи щось підслухає їх.

– Я не знаю, – Кайл провів рукою по обличчю, стираючи втому. – Газети писали про напади, про хаос… Але чому це все сталося одночасно? Хтось це спланував чи природа просто вирішила позбутися нас?

Раптом здалеку долинуло моторошне виття, що розлилося вулицями, змушуючи їхні серця стиснутися від страху. Вони зупинилися, прислухаючись. Вітер доніс звук рваного дихання, пересування чогось великого і хижого.

– Нам треба йти звідси, – різко прошепотіла Мія.

Вони пішли швидше, потім побігли, але не встигли сховатися – із розваленої будівлі вирвалася зграя стайних мутантів. Спотворені створіння, покриті грубими наростами, з кривавими пащами та очима, що світилися ненавистю, кинулися на них.

Перша атака була раптовою. Кайл ледве встиг відштовхнути Мію вбік, коли один із мутантів мало не звалив його з ніг. Вони боролися відчайдушно – удари ножів і прикладів відлунювали луною серед руїн. Гострі кігті роздирали одяг, кров стікала по шкірі. Кайл з останніх сил встромив ніж у горлянку одного монстра, відчуваючи, як тепла рідина хлюпнула на його руку.

Раптом ніж із хрустом зламався. Кайл не встиг отямитися, як мутант відкинув його назад. Біль пройняв плече, коли він ударився об землю. Він вихопив револьвер і наосліп вистрілив. Гучний постріл розірвав тишу, куля потрапила прямо в голову нападника, змусивши його важко звалитися на землю.

Мія відступала, стріляючи, доки магазин не спорожнів. Кров бризкала на її обличчя, коли ще один мутант упав, корчачись у судомах. В останню мить Кайл піднявся, з останніх сил зробивши кілька пострілів, поки останнє чудовисько не впало, здригнувшись у передсмертних муках.

Десь у безпечному місці, під уламками старої будівлі, вони перев’язували рани. Кайл мовчки стискав зуби, поки Мія замотувала закривавлену пов’язку навколо його плеча.

– Ми мало не загинули, – пробелькотіла вона, стискаючи тремтячі пальці в кулак.

– Але вижили, – тихо відповів Кайл, його голос був холодний, жорсткий. – Поки що.

Після відпочинку та ситного прийому їжі та води Кайл і Мія продовжили своє подорож по околицях міста, збираючи все, що могло б знадобитися.

Через деякий час вони натрапили на стару будівлю, яка колись була лікарнею. Це можна було зрозуміти за останками вицвілого червоного хреста, який ледь проглядався на потрісканій стіні. Фарба майже повністю зникла під дією часу та негоди.

— Як думаєш, варто перевірити? — запитала Мія, стискаючи ніж у руці.

Кайл уважно оглянув будівлю. Вікна були розбиті, двері навстіж, а всередині панувала темрява.

— Лікарня — це ліки, медичне обладнання... Можливо, навіть їжа в підвалі. Але і небезпека, — відповів він, переводячи погляд на Мію.

— Якщо там є щось корисне, ми не можемо це залишити. — Вона нервово облизала губи. — Але треба бути обережними.

Вони зайшли всередину. У повітрі відчувався різкий запах цвілі та розкладу. Ліхтарики висвітлювали понівечені коридори, старі каталоги, зламані інвалідні візки і розкидані медичні записи.

— Ти чуєш це? — прошепотіла Мія.

Десь попереду лунав ледь чутний шарудливий звук, схожий на повільне пересування чогось важкого по підлозі. Кайл жестом наказав їй зупинитися. Він прислухався.

Тиша. А потім... ледь чутне дихання.

— Ми тут не одні, — шепнув він, стискаючи в руці пістолет.