Розділ 6

Кайл і Мія просувалися вперед крізь уламки, а похмуре місто здавалося мертвим хижаком, що стежив за кожним їхнім кроком. Кожен подув вітру, кожен крик здичавілих птахів відлунював, ніби самі вулиці шепотіли їм на вухо. Вони обшукували покинуті будівлі, але більшість із них були розграбовані або, що гірше, заселені мутантами.

Попереду, немов застиглий у часі, височів поліцейський відділок – сіра бетонна будівля, що трималася на останньому подиху. Її вікна були вибиті, а двері звисали на одній петлі, розгойдуючись на вітрі, який немов намагався щось прошепотіти тим, хто осмілився сюди ввійти.

— Це може бути цікаво, — прошепотів Кайл, стиснувши зброю.

Вони зробили крок всередину. Під ногами хруснули уламки скла, а вітер підхопив залишки пожовклих паперів, змусивши їх закружляти в повітрі, мов привиди минулого.

Приміщення виглядало так, ніби тут велася остання, відчайдушна боротьба. Кулі прошивали стіни, залишаючи за собою хаотичні візерунки смерті. Кров – стара, майже чорна – вкривала підлогу. А за столом, застигнувши в неприродній позі, сидів скелет у поліцейській формі. Його порожні очниці втупилися у вхід, ніби чекали когось, хто ніколи не повернувся.

Мія важко проковтнула.

Вона знайшла старий журнал викликів. Обкладинка була роздерта, ніби хтось стискав її в конвульсіях. Відкривши першу сторінку, вона відчула, як холодна хвиля тривоги стиснула її шлунок.

— 22:30 – Виклик від громадянина, який кричав, що його сусід "розірвав власну шкіру та почав повзати по стелі".

— 23:15 – Від місцевого лікаря. Пацієнт прийшов із дивними укусами, потім почав ламати власні пальці, немов вони йому заважали.

— 00:45 – Офіцер повідомив про "жінку з трьома обличчями", яка стояла на перехресті і всміхалася. Її очі… вони не моргали.

Мія перевела погляд на Кайла. Він мовчав, але було видно, як напружилися його плечі.

Вона перегорнула ще одну сторінку.

— 02:10 – Батько телефонує, що його донька говорить голосами всіх членів сім’ї одразу.

— 04:30 – Поліцейські виїхали на виклик про "тінь, що шепоче". Один офіцер зник, інший повернувся… але вже не розмовляє.

— 05:55 – Останній запис: "Зачиніть відділок. Не випускайте нікого. Навіть своїх."

Повітря навколо наче стиснулося. Стало важко дихати.

Вітер знову вдарив у розбиті вікна, розкидавши папери. Здавалося, сама будівля дихала.

І тоді вони відчули це.

Ззовні, у тьмяному світлі, щось повільно рухалося.

Щось високе.

Щось дивилося на них.

Кайл і Мія завмерли. Вони навіть не дихали. Між ними і виходом залишалося лише кілька кроків, але ці кроки здавалися безкінечними. Відчуття важкої присутності ставало все більш нав’язливим.

—     Ми повинні рухатися, — ледве чутно вимовила Мія.

Кайл кивнув, ковтнувши клубок страху в горлі. Він зробив крок вперед, і під його черевиком гучно тріснуло скло. Шум прокотився стінами відділку, віддаючись у порожніх коридорах.

Щось відреагувало.

З глибини будівлі, з темряви одного з кабінетів, почулося тихе шкреботіння. Воно було нерівномірним, рваним, наче щось з неймовірною обережністю рухалося до них. Дихання Кайла прискорилося, а Мія стиснула рукоять ножа, її пальці були холодними і вологими від поту.

—     Швидше, — прошипіла вона.

Вони рушили вздовж стіни, намагаючись не шуміти, але щоразу, коли їхні ноги торкалися підлоги, старий пил здіймався в повітря, наче це саме місце намагалося їх зупинити.

Кайл помітив відкриті двері у невелику комору. Він жестом покликав Мію всередину. Приміщення було тісним, заваленим шафами та розкиданими речами. На полиці лежав старий ліхтарик, поряд — потрісканий радіоприймач. Кайл швидко перевірив його, але той лише хрипів, видаючи ледь чутне потріскування. Мія оглядала полиці. Її погляд натрапив на ящик зі зброєю.

—     Дивись, — вона кивнула на ящик.

Кайл швидко відкрив його, всередині були залишки патронів, старий револьвер і порожні магазини. Він узяв усе, що могло стати у пригоді.

А потім сталося те, чого вони боялися.

З-за дверей почулися кроки. Повільні, нерівномірні. І вони наближалися.

Мія закрила рот рукою, намагаючись не зронити ані звуку. Кайл тримав зброю наготові, його пальці стисли рукоять так сильно, що побіліли кісточки.

Тінь промайнула біля дверей. Вона була нечіткою, спотвореною, наче світло не могло правильно її відбивати. В повітрі з’явився запах гнилі, смерті… і чогось чужого.

Вони не дихали.

Кроки завмерли прямо перед дверима комори.

Тиша.

А потім…

Раптовий скрегіт. Щось, схоже на нігті, повільно дряпало по дереву.

Кайл повільно, дуже повільно підняв дуло револьвера.

І тут пролунав удар. Гучний, різкий. Двері здригнулися, наче хтось з усієї сили врізався в них. Потім ще один удар. Мія ледве стримувала крик.

—     Тікаємо! — вигукнув Кайл.

Він штовхнув двері з силою, збивши силует з рівноваги. Вони вибігли в коридор. Позаду почулося утробне гарчання, а потім — швидкі, шалені кроки. Воно переслідувало їх.

Кайл і Мія мчали вперед, перестрибуючи через уламки. Перед ними — вихід. Ті самі двері, що звисали на петлі.

Позаду щось завило.

Останній ривок. Вони вирвалися назовні, захлинаючись холодним нічним повітрям. Відділок залишився позаду. Але відчуття чужого погляду не зникало.

—     Бігом! — Кайл схопив Мію за руку, і вони кинулися в темряву міста.

Вони не зупинялися, поки не дісталися старої автостоянки. Дихання виривалося з грудей уривчастими рваними вдихами. Вони переглянулися.

—     Це була… людина? — видихнула Мія.

Кайл не відповів. Він знав, що це був не просто хтось. І знав, що це ще не кінець.

Місто жило. І воно стежило за ними.