Розділ 5

Темрява старої лабораторії "Elite Corporation" була розбита лише тьмяним світлом моніторів і зеленуватим сяйвом величезних колб, що стояли рядами вздовж стін. Усередині них, занурені у в'язку рідину, дрімали створіння, яких природа ніколи не передбачала. В одних – деформовані людські обриси, в інших – суміш органічного і механічного. Деякі колби містили лише окремі частини тіл: руки, очі, фрагменти шкіри, що продовжували жити поза своїм природним середовищем.

На нижньому поверсі лабораторії, посеред напівзруйнованої підлоги, чорніла тріщина – глибокий пролом, з якого час від часу долинало важке дихання, сичання чи дивне хлюпання. Саме звідти Біленький діставав своїх "піддослідних". Вони повзли, вилазили, проростали з тієї дірки, неначе сама земля блювала їх з глибинного жаху. Ніхто не знав, що за межами того пролому, і, схоже, Біленький не дуже прагнув дізнатися. Йому було достатньо того, що потік істот не припинявся.

– Вони приходять... знизу, – шепотів він собі, вдивляючись у темряву пролому через відеокамеру. – Вони чекають. Вони знають. Хтось штовхає їх сюди... Хто? Хто?!

Безумний вчений Біленький сидів за старим терміналом, його тонкі пальці швидко набирали текст на клавіатурі. На моніторі змінювалися рядки інформації: аналіз ДНК, параметри життєдіяльності, результати експериментів. Він вдивлявся в цифри, шукаючи закономірності, намагаючись зрозуміти, що саме зробило цих істот такими, якими вони стали.

– Суб'єкт 47 показує стабільність мутації... – бурмотів він, вносячи нові дані. – Проте суб'єкт 52 виявив ознаки відторгнення тканин. Можливо, варто змінити склад живильного розчину... Хе-хе-хе...

Його голос лунав у порожнечі лабораторії, де окрім нього і його "дітей" більше нікого не було. Він акуратно вносив нові дані до електронного бестіарію – своєї збірки створінь, кожне з яких було продуктом довгих досліджень і безлічі невдалих експериментів.

– О, мій дорогий суб'єкт 89, – звернувся він до колби, в якій плавало щось величезне з численними очима та відростками. – Я зроблю тебе досконалим... так, так... ще трохи, і ти станеш вінцем еволюції! Ха-ха-ха!

Він голосно розсміявся, відкинувшись у кріслі, його тонкий силует здригався в судомах істеричного сміху. Тиша лабораторії була знову порушена, цього разу відлунням його божевілля.

Повернувшись до монітора, він відкрив розділ бестіарію "Споживна цінність". Пальці швидко забігали по клавіатурі, заповнюючи дані:

Суб'єкт 23 (Рукастий пожирач) – м'ясо отруйне, викликає галюцинації. Не рекомендується вживати.

Суб'єкт 47 (М'ясний слимак) – після термічної обробки придатний до вживання. Висока концентрація білка.

Суб'єкт 56 (Тіньовий виродок) – м'ясо заражене паразитами. Споживати заборонено.

Суб'єкт 89 (Окохижак) – ймовірно їстівний, необхідні додаткові експерименти.

– О, які перспективи! – прошепотів він, задумливо покусуючи губу. – Якщо вдосконалити ДНК слимака і прибрати паразитів з виродка... Хм. Це може стати проривом у біотехнологічному харчуванні!

– Геніально, геніально! – вигукнув він і тут же похитав головою. – Або жахливо? Або... Ні, це безглуздя, людство не готове до такого! – його очі шалено бігали по монітору. – Хоча... коли воно взагалі було готове? Люди їдять гірше! Аааа, вони навіть не розуміють, які можливості я їм даю!

Він різко підвівся, зачепивши чашку з кавою, яка розбилася об підлогу.

– Годі, вистачить! – заговорив він сам до себе, втираючи чоло. – Треба ще більше даних. Я не можу припинити зараз! Ще один експеримент, один крок уперед!

– Ні, ні, ні! – заговорив інший голос у його голові. – Це божевілля! Ти ж знаєш, що деякі з них не просто мутанти, а... а щось більше!

– Тиша! – зірвався він, розмахуючи руками. – Ви всі – боягузи! Учені, моралісти, дурні! Я один бачу майбутнє!

– Але що, якщо вони зжеруть тебе? Що, якщо ти не контролюєш їх? – шепотів голос у його свідомості.

– Контролюю! Контролюю! ХА-ХА-ХА! – він схопився за голову, його пальці стисли волосся. – Це мої творіння, мої діти! Вони не можуть мене зрадити! Чи можуть?..

Він почав ходити туди-сюди, бубонячи собі під ніс:

– Треба ще аналізи, ще тестів. Якщо суб’єкт 89 такий стабільний... Чи він стабільний? А якщо він тільки прикидається? Вони розумніші, ніж здаються. Чи розумніші за мене? Ні! НІ! Я розумний! Я геній! Вони – лише експеримент! Лише цифри! Лише... Лише...

Він знову впав у крісло, важко дихаючи. Монітори миготіли. Колби тихо булькали. А десь у глибині лабораторії розлігся тихий, майже людський сміх.

Він здригнувся. І раптом відчув, що він тут не один.

Різко повернувшись, він застиг на мить. Його очі розширилися, а кутики губ поповзли вгору у повільній, божевільній усмішці. Щось змінилося в повітрі. Було відчуття, ніби сама реальність здригнулася.

– Ти... прийшла... – прошепотів він із захопленням, а потім голосніше, тремтячи всім тілом: – Чотйого вічноя... прийшла!

Він розсміявся – довго, надривно, з істеричним відлунням. І пролом у підлозі наче відповів йому...